Наталка Сняданко - Амаркорд (Збірка)

Але нас із Віталіком турбували інші проблеми. Тут не можна оминути увагою той факт, що Віталік був не лише першим хлопцем, з яким я зустрічалася «серйозно», а й першим чоловіком, з яким я вирішила «зайти аж так далеко», як називала це моя мама. На момент нашого знайомства мене вже значно менше хвилював національний аспект проблеми втрати цноти, зате я значно більше переймалася аспектом глобальним. А якщо раптом так і не вдасться ніколи позбутися цієї клятої цноти? Така перспектива лякала. Що далі, то більше я соромилася своєї недосвідченості — не стільки перед Віталіком, скільки перед товаришками, які розповідали впевненим і досвідченим тоном про свої численні пригоди, враження і переживання. Мені теж хотілося брати участь у цих розмовах, але не розповідати ж їм про те, що ми з Віталіком зустрічаємося вже майже півроку, а він так досі й не наважився мене поцілувати.

Чому я обрала саме Віталіка для здійснення своїх планів, мені важко сказати. Напевно, правильніше було б зробити це з людиною, значно старшою за мене, із більшим досвідом, до якої я ставилася б із більшою байдужістю. Моя знайома, наприклад, просто підійшла в трамваї до чоловіка, про якого вона знала тільки те, що він неодружений і викладає в одному із львівських вузів. Вона привіталася й сказала: «Я знаю, що Ви можете мене багато чого навчити, тому я хочу з Вами переспати. Чи не могли б ми зробити це зараз?»

Таким чином її проблему було вирішено вже протягом найближчої години, і потім вона розповідала мені, що відчула велике полегшення, позбувшись багатьох комплексів і відчуття невпевненості в собі. Я сама ніколи б на щось таке не наважилася.

«В української нації є три комплексні проблеми (прочитала я колись — не пам'ятаю, де саме) — це відродження української нації, відродження української мови і відродження української державності».

Усі «три комплексні проблеми» були у наших із Віталіком стосунках гостро актуальними.

Віталікові батьки народилися в Омську і протягом ЗО років життя в Україні так і не оволоділи місцевою мовою в достатньому для нормального спілкування обсязі. Ситуація доволі типова, що не заважає їй призводити до розпалення міжнаціональної ворожнечі. Поза Львовом доволі розповсюджено упередження про те, що коли в центрі Львова хтось звертається до щирого українця із питанням: «Как прайці да Опернава?», нахаба може опинитися в зовсім іншому місці, де стан його здоров'я примусить на деякий час забути про слухання арій і замислитися над можливостями заповнення певних прогалин у власній освіті.

Насправді все, звичайно ж, відбувається тактовніше, м'якше, толерантніше і закінчується в найгіршому випадку ігноруванням. Галицька панєнка доброго хованя, як відомо, ніц не може мати спільного з тими москалєми. У кожному разі, не так багато. Моє добре галицьке ховане і незакінчена філологічна освіта спершу давалися взнаки, і я намагалася українізувати сім'ю свого коханого. Спочатку невеликими порціями і ніби випадково: за допомогою маловідомих переписів з галицької кухні мовою оригіналу для мами, українськомовних газет і журналів для тата, впертого вживання важкодоступної навіть для деяких українськомовних лексики на зразок:

дечка, лазничка, стільничка, попільничка,

митка, грата, кохля, шмата,

бамбетль, креденс, п'єц, наплечник,

файка, цитрина, маринарка, драбина,

цинамон, криниця, порічки, стрічки та ін.

У своїх найсміливіших снах я мріяла про той день чи ту ніч, коли ми з Віталіком нарешті станемо настільки близькими, що я зможу перейти і на лексику більш інтимну: майтки, станик, перса, прутень, розкішниця, цнота… Але цей день чи ніч ніяк не наставав чи не наставала, і я вирішила пришвидшити процес українізації. Пам'ятаючи про успіх, досягнутий із попереднім коханим за допомогою сонетів Шекспіра, я попросила Віталіка почитати переклади Павличка та Паламарчука.

Він трохи здивувався моєму проханню і пояснив, що Шекспіра вже читав, але якщо я наполягаю… Я наполягла, і він прочитав. «Он канєшна класік, но Пушкін сільнєє», — сказав Віталік, і я подумки почала рахувати до 100, розуміючи, що починати міжнаціональний конфлікт навряд чи доцільно, коли людина аж настільки «не в'їжджає». Та й про що сперечатися? Доводити йому, що українська мова — це насправді не діалект російської? Примусити його почитати ще 50 томів праць Франка? Чи почати серйозну дискусію, порівнюючи Шекспіра і Пушкіна? Усе виглядало однаково дебільно. Навряд чи наше кохання витримає аж такі випробування, та й з досвіду попередніх поколінь відомо, що «москаль є москаль», тож я вирішила бути вищою цього і пробачити Віталікові та його родині їхнє невігластво і брак заангажованості в національному питанні. Чи вчинила б по-справжньому свідома українка на моєму місці так само? Навряд, але ж не всім судилося бути по-справжньому свідомими.