Наталка Сняданко - Амаркорд (Збірка)

Або у мене справді такі неуважні знайомі, або ж із моєю посмішкою дійсно все не так погано. У кожному разі я вирішила позбутися цієї проблеми, так і не вирішивши остаточно, стоматологічна вона чи психологічна. Два роки тому я була однією з перших у Тигирині, хто носив брекети. Зараз ця мода стала вже повальною серед тинейджерів і більш поширеною серед людей мого віку. Старших я поки що не зустрічала.

Вікове обмеження більше стосується типу самих брекетів. Підлітки своїми пишаються, багато хто носить кольорові, аби було гарніше. Старші прагнуть непомітності, деякі навіть ставлять брекети на внутрішній стороні зубів, хоча коштує це дорожче, а болить більше.

Якщо вірити відгукам знайомих, брекети мені навіть пасують. І хоча я не переконана, що знайомим треба довіряти більше, ніж собі, у даному випадку довіряти схильна. Думаю, мене можна зрозуміти. Себе треба любити, і я намагаюся щосили. Хоча важко любити когось, кого знаєш так близько.

Але повернуся до автопортрета. Вбираюсь я майже завжди у чорні чоловічі костюми й білі сорочки. Можливо, для когось це надто демонстративно свідчить про дитячі травми моєї підсвідомості, але міняти через це стиль одягу я не збираюся. Крім того, так одягатися дуже зручно для людини, яка постійно мерзне. Навіть у найбільшу липневу спеку мені доводиться довго вагатися поміж сорочкою на короткий та на довгий рукав, причому перевага найчастіше опиняється на боці останньої. Чоловічий стиль одягу загалом дозволяє вбиратися значно тепліше, ніж жіночий.

Коротко стрижене волосся фарбую в яскраво-червоний колір, той самий «the real red», у вусі, в носі і в правому соску — пірсинг. Донедавна я ще носила пірсинг на лівій сідниці, на згадку про давнього коханця, якого це сильно збуджувало. Але сидяча робота примусила відмовитися від сентиментальності на користь зручності, і тепер у мене на один пірсинг менше.

У моїй зовнішності немає нічого особливого навіть для стандартів, нижчих за тигиринські, бо Тигирин, як уже неодноразово згадувалося, — зовсім не провінція. А в питаннях молодіжної моди — тим більше. Деякі випускниці ПТУ № 13, підозрюю, навіть в Амстердамі виглядали б екстравагантно. Днями, наприклад, бачила наречену в короткій білій сукні, кирзових чоботах і мисливській гуні. Неважко уявити емоції родичів, присутніх на шлюбі, але те, що весілля таки відбулося, в черговий раз позитивно свідчить про наше містечко, якщо вважати модернізм позитивною тенденцією, а як відомо, так вважають далеко не всі. Те, що я занадто часто звертаю увагу на шлюбні процесії, теж про дещо свідчить, хоча це, напевно, і без того вже ясно з контексту.

Незабаром я перейду до майже безнадійної у плані позбутися самотності категорії тих, кому за тридцять, з відповідним набором комплексів, фобій і стереотипів в уявленнях про представників протилежної статі. В сексуальному плані цікавить мене саме протилежна стать, тому виправдати самотність утисками прав секс-меншин не вдасться. Хоча й не думаю, що виправдана самотність була би приємнішою за невиправдану.

Навряд чи про мене можна стверджувати, що я наполегливо намагаюся знайти супутника життя. Можливо, я взагалі не надто наполеглива, і в цьому причина моєї невлаштованості. А може, ця невлаштованість не особливо мене турбує, і тому її причина загалом не має великого значення. Часом здається, що коли про якісь неприємні речі не думати, вони зникнуть самі по собі. І я часто так роблю, хоча знаю, що це неправильно.

Наприклад, останнім часом я все частіше намагаюся не думати про кризу середнього віку, хоча не думати про це важко, коли доводиться постійно обговорювати чиюсь кризу, у середовищі моїх знайомих це зараз чомусь стало топ-темою. І хоча важко заперечити, що у певному віці з кожним із них почали відбуватися дивні речі, складно достосувати до більшості з цих випадків поняття «криза».

По-перше, через невизначеність вікових обмежень. Хтось стверджує, що у нього криза у 29, хтось — у 35, інші — у 40. Невідомо, хто з них має рацію, і чи взагалі можна з точністю визначити період, коли перебуваєш «на півшляху свого земного світу».

По-друге, важко розібратися із критеріями оцінки — що вже вважати кризою, а що — тимчасовим «заскоком», як теперішня дружина мого батька називає всі його хобі, що їх він часто міняє і від колекціонування марок різко переходить до вирощування на дачі болгарського перцю, а потім знову повертається до колекціонування, але, наприклад, збирає іграшкові моделі дитячих автомобільчиків радянського виробництва, випущені не пізніше 1988 року. Бувають у нього і більш екзотичні захоплення, одного разу, наприклад, він хотів видресирувати канарка, щоб той говорив, як папуга, а стимулом при цьому мав служити страх. Батько витягував канарка з клітки й підносив під ніс котові, який аж повискував і облизувався у передчутті задоволення. Потім канарок знову опинявся у клітці, і поки він ще не оговтався від шоку, батько намагався примусити його вимовити хоч кілька складів. Завершилось це тим, що одного разу батько не встиг вчасно забрати канарка з-під носа кота, і від пташки залишилося тільки одне жовтеньке крильце. Дружина пробачає йому ці слабкості, тішачись, що все це не так боляче б’є по сімейному бюджету, як зловживання алкоголем, поширене серед чоловіків більшості її подруг.