Наталка Сняданко - Амаркорд (Збірка)

7) надмірне наслідування всього, що походить зі столиці або хоча б зі Львова;

8) незнання національних обрядів і застільних пісень;

9) незнання історії власного міста;

10) незнання національної історії.

Напевно, таких ознак можна знайти й більше, але вищеназвані абсолютно точно потраплять до категорії провінційних з погляду кожного свідомого тигиринця. З іншого боку, всі перелічені явища чи принаймні більшість із них виглядають абсолютно непровінційно в очах представників інших середовищ. Наприклад, київських та львівських російськомовних, частини деяких київських україномовних і абсолютно всіх донецьких, полтавських, одеських та херсонських. Таким чином, поняття провінційності з категорії постійної і чітко визначеної перетворюється на змінну величину, залежну від середовища, у якому це поняття вживається. Хоча цю тезу й заперечують усі, хто дотримується радикальних поглядів у питанні галицького сепаратизму, тобто як його гарячі прихильники, так і не менш переконані противники. Але в цьому немає нічого дивного, адже будь-яка радикальність веде до спрощення.

По-друге, поняття духовної провінції. Для представників середовища тигиринського феномена тут знову ж таки немає нічого складного. Кожного, хто не поділяє поглядів теоретиків галицького сепаратизму, або ж поділяє їх не надто переконано, можна вважати людиною з провінційною свідомістю. Але, як на мене, це визначення потребує уточнень. Наприклад, як бути з тими, хто входить до ЛРУБЗ(нє)? Представники ТРУБЗ(нє) вважають їх провінціалами, ігноруючи той факт, що позиції обидвох партій майже ідентичні.

По-третє, чи потрібно зайвий раз уже в назві роботи підкреслювати, що Тигирин — це географічна провінція? Адже це може викликати незадоволення найбільш радикальної частини тигиринських патріотів, які не захочуть асоціювати себе з жодною провінцією, навіть якщо це слово вжити у позитивному сенсі.

Можливо, я надто близько підійшла до предмета дослідження, потрібно було залишатися на безпечній відстані закордонних бібліотек, звідки все виглядало чітким і однозначним? А може, взагалі жодна ідея не видається мені вартою довіри настільки, щоб цілком себе з нею ідентифікувати?

Навіть не знаю, в чому конкретно полягає те, що мене зупиняє. Можливо, я просто глибше вникла у матеріал, і деякі раніше очевидні факти зараз перестали для мене бути настільки очевидними, а деякі раніше прийнятні спрощення почали здаватися надто примітивними. Можливо, я усвідомила величезний розрив, який полягає між теорією якоїсь політичної ідеї та її практичним втіленням. А також те, що надто неупереджений підхід до теорії на даному етапі може серйозно зашкодити практиці. Або ж побачила, що будь-яке намагання описати те чи інше явище неминуче веде до спрощення, тому немає сенсу навіть намагатися описати щось об’єктивно чи принаймні адекватно.

Якщо раніше я бачила тільки позитивні моменти явища під назвою «тигиринський феномен», то тепер усвідомлюю, що жодне явище не може складатися лише з позитивних моментів, але чи це дає мені право критикувати те, що не критикують значно авторитетніші дослідники? І чи критика не зашкодить популяризації тигиринського феномена? Бо якщо зашкодить, то це вже не надто патріотично.

Інший шлях полягає в тому, щоб розглянути дискусійні моменти. Але тоді я ризикую, по-перше, виглядати надто зухвалою у своїй критиці поважних теоретиків ідеї, по-друге, така робота не додасть середовищу тигиринського феномена нових прихильників. Адже якщо навіть серед представників середовища немає єдності, це навряд чи виглядатиме переконливо для людей ззовні.

Хоча, здається, я трохи спрощую, і справа не обмежується лише цим майже марксистським конфліктом між громадським і особистим. Раніше я ніколи не ставила перед собою питання, чи розділяю політичні погляди свого батька та представників тигиринського феномена. Я виросла і жила в цьому, тому давно перестала оцінювати й аналізувати. Я жила з переконанням, що все уже оцінено і проаналізовано до мене, і така некритичність, ясна річ, робить мені мало честі. Як сказав би про це наш шкільний учитель геометрії: не варто плутати аксіому з теоремою, тобто приймати на віру те, що потребує доведення, і навпаки.

Тому наразі я добре усвідомлюю, як не повинна виглядати моя дисертація. Але ще не знаю, як вона повинна виглядати. Хоча можливо, що все виглядає значно простіше, і всі мої песимістичні розмірковування пояснюються лише сезонною депресією, передменструальним синдромом чи взагалі «раннім клімаксом», як діагностує такі речі усім, кому за двадцять, одна моя знайома.