Олесь Ульяненко - Вогненне око

Тоді до цієї піцерії, що працює цілодобово, наче ненароком заповзають кремезні молодики в чорних пальтах. Усі вони в передвечір'ї сірі, з однаковими обличчями, широкими селянськими долонями, вузькими шпаринами очиць, посадженими природою до розвернутого ударом боксерської рукавиці носа. Вони коротко, грубо, звичні до того, що їх бояться, замовляють поїсти, поїсти якнайбільше, і, жадібно чавкаючи, рвуть гарячу печеню міцними зубами біля стойки; трохи розгубленим, обважнілим поглядом шукають вільного місця, нашорошивши вуха на тишу, що запала за столиками. Хтось із-за столиків кричить, що тут місця немає, нехай котяться, поки цілі, до себе на Сталінку чи Борщагівку. Жінки, яких привели приблуди, починають довго лаятися на «фені», пориваючись до столиків, блискаючи манікюром, а їхні мужчини незворушно дивляться поверх столів, погладжуючи в кишенях рукоятки новеньких «марголіних». За столами вже важко дихають, спльовують під ноги. Підкочує міліцейський мерседес, і бійку вчасно припиняють, розсадивши заблуд у фургони. Гуго, із посинілим од вечірніх тіней обличчям, трохи здивовано дивиться на Віталія, котрого той рейвах цікавить найбільше. Він говорить, споглядаючи втихомирене дійство, що продовжує водно тріщати курячими кісточками, облизуючи пальці, розливаючи масні плями на білих сорочках; жовті очі його з розкосим хазарським розрізом підсмикуються враз догори, руки зводяться на ліктях, долоні обох рук зліплюються в один червоний, у ластовинні кулак: «Ось так, пане Віталію, ваша свобода закінчується там, де починається свобода інших». Більше нічого. Нарешті йому приносять пляшку води, недбало, але з острахом перепитуючи, чи нічого більше пани не бажають. Говорять вони дикою російською, незрозумілою Гуго, і він перепитує, на великий подив офіціанта. Віталій бачить злякану, закляклу ненависть і повагу в очах чоловіка, дуже подібного до Гуго, – ліплений масивний ніс, розвислі губи, неправдоподібно білий полиск шкіри. Вони схожі тільки якусь мить. Той, який стоїть перед Гуго, відчуває велику різницю. Гуго забалакує до нього спочатку на ідиш, відтак на івриті, й задоволено щось цвірить крізь зуби, проводжаючи в спину офіціанта, який ошпарено шмигає між столиків, сердито відпихаючи своїх товаришів. Поволі Гуго повертає гостре підборіддя, труснувши кругленьким рожевим волом, до притихлого дійства плямкаючих, запінених ротів і помічає за парканом чолов'ягу, який, обтираючи криваві соплі, намагається підвестися з землі, бруднячи долонями білосніжну іспанську кахлю. Штани в чолов'яги спущені, тому й титанічними видаються зусилля. Він дзюрить, розтягуючи зеленаві смуги мініатюрною картою одразу чотирьох країн. Гуго озивається вдруге, повторює, чіпляючи на широкий м'ясистий ніс важкі рогові окуляри: «Ваша свобода закінчується там, де починається свобода інших. Чи не правильно я кажу, пане Віталію?» Чолов'яга збараніло крутить головою, підтягує штани, плюється через паркан і кричить: «У нас нема панів… мать твою!» – Гуго утробно, глухо підхихикує.

У жовтих, як у ящірки, очах уміщується все місто, перекинувшись для Віталія з якогось далекого континенту, що падає до цих безмежних лунок зі своїми мостами, що в тугій чорній тіні крицевих поручнів ховають знеможені хвилі, розбиті об кавалки островів, із широкими вулицями, уквітчаними жмутами електричних іскор, нудотним духом анаші по під'їздах добротних домів; із по-чужинськи сиротливими маркетами з червоними вустами на всю рекламу, а під ними – соковитими молодими дівчатами з вибіленим волоссям і порожнім поглядом, готовими запропонувати півсвітові теплі груди; з піцеріями, роз'їденими оцтом, нічними клубами, оповитими тугими мацаками нудьги і розпусти; з національними інститутами, де гуляють протяги безконечності непочатого, з привидами спитих украй аспірантів; і з бібліотеками, що нічого вже не говорять за своєю давністю. Для нього відкриється чарівна потворність вулиць із хресними ходами, в цупких шизофренічних пальцях, що стискають потемнілі кипарисові ікони, де лики святих писано невідомими митцями, за того часу, коли князі гнали його народ за межі цього міста. І ті процесії пройдуть, скандуючи зовсім по-світськи, минуть відчинені навстіж борделі, що спорожніли від переситу; на нього глянуть блискучі глянцеві обкладинки все нових і нових конституцій. І, нарешті, він побачить самотню вулицю, де йому ходити довго; де його повинне все оте полюбити; де вічна потреба любити Бога переноситься на теплий шматок м'яса чи статок, надбаний ціною прокляття.