Анна Малігон - Навчи її робити це

– рипів потойбічний голос, голова рисі з роззявленою пащею коливалася в такт, і золотий ланцюжок на шиї Максима перекрутився, а Ліза обережно його поправила.

– Спасибі, Єлизаветко. Ми вже скоро будемо на місці.

– Гіпнотична пісня… Хоч і важка.

– Це Balam Acab. Він творить, не виходячи зі спальні.

Здається, вона називається «La Última Batalla».

– Я люблю музику пекла. Це добре, що наші смаки збігаються. Мінералки хочеш?

– Та я вже дочекаюся чаю.

…Вони вийшли з машини і, трохи пройшовши, звернули за ріг. Ліза побачила яскраву вивіску із філіжанкою і заманливою квіткою лотоса, підсвічену ніжно-блакитним світлом. Максим відчинив двері, пропустивши Лізу вперед, і хитрувато посміхнувся, як мультяшний кіт, коли здобич потрапляє до пастки. Йому зовсім не хотілося чаю. Натомість за нагоди хильнув би пивця десь недалеко від домівки. Але Ліза була прекрасною. Вона була його музикою, його пивом і чаєм, і всім, що може приносити задоволення, а не відбирати. Він таки хотів її. З першого дня. І вона знала про це.

Неординарний інтер’єр чайної нагадував прихисток для різноманітних видів мистецтва. Удень це було комфортне місце для бізнес-зустрічей та ділових обідів, а ввечері – місце для здибанок друзів та закоханих. А жінок особливо приваблювали сувеніри – авторські роботи зі Сходу і незвичайні фітокомпозиції, що складали міні-магазин. Витончені вази й таці зі шкіри страуса, коробочки для зберігання кави – все захоплювало, манило, тішило. Ліза вибрала столик біля вікна і, впіймавши схвальний кивок Максима, поквапилася сісти на стілець, наче його неодмінно хтось мав зайняти. Максим нарешті звернув увагу на її високі підбори. Ну, звісно, вона ж втомилася! Якщо не брати до уваги час, проведений у машині, Ліза таки добряче находилася. Він співчутливо глянув на неї і сів напроти. Високоросла офіціантка з фігурою манекенниці подала їм меню, і Ліза замовила жасминовий чай та французькі вафельки, а Максим – млинці й вишневий сік, бо таки зголоднів.

– Фірмовий сандвіч? Десерт? – офіціантка пропонувала кулінарні новинки, дивлячись на Максима так, ніби все те було в неї за пазухою, залишалося тільки простягнути руку і взяти. Її великі груди розпирали сукенку, бажаючи, певно, вирватись на волю.

– Ні, дякую! Поки що це все, – спробував Максим її відпровадити, але не так то було просто.

– Екзотичні чайні напої від шеф-кухаря… – заманливим голосочком проспівала «спокусниця», – з пелюстками квітів і шматочками фруктів, свіжими ягодами, родзинками, англійською карамеллю, натуральними маслами… – не могла вгамуватися краля, бігаючи поглядом по Максимовому тілу.

– Прекрасно! Ми вас покличемо, – Ліза зліпила штучну посмішку, давши зрозуміти, що надмірна нав’язливість дратує більше за недостатність уваги.

Дівчина востаннє розчаровано глянула на Максима й, вибачившись, відійшла, а Ліза чомусь згадала празького «провідника», що віз їх із Мартою до готелю, і хлопця, що продавав пиво на пляжі… Згадувала всіх незнайомців, що намагалися до неї загравати. І так чомусь смішно стало, аж Максим помітив просвітлення на її обличчі.

– Ти чого це? Ти ж хвилину тому ладна була її роздерти?

– Кого?

– Та фіфочку ту!

– Та пішла вона! – Ліза в таких випадках любила одягати маску циніка. Не вистачало, щоб її на ревнощах упіймали!

– Та вона й так пішла, не переймайся. Сподіваюсь, нічого в чай не підсипле?

– Або тобі в сік!

Вони засміялись. А потім вираз Максимового обличчя враз набув романтичної задумливості. Він поклав долоню на Лізину руку. Це був чи не перший відвертий тактильний контакт. Останні уламки фортеці, що стояла між ними, було знесено вщент. Ліза вважала себе мудрою побитою кішкою, що передбачено рухалася сірою траєкторією життя. Максим був упевнений, що переситився драйвом, нагулявся по саму зав’язку і тепер має відпочити й пустити корені, доживаючи свої дні в гармонії й достатку. Вони були красивими… І все довкола було красивим: лаковані картини на чорному дереві, настінне панно й полотна, розписані олією, і вишиті картини… Скатертини й подушечки, обшиті бісером і намистинами, індійські сарі… Усе зберігало тепло людських рук.

– У моєї мами завтра день народження. Здається, тут ми можемо вибрати їй подарунок. Ти мені допоможеш? – запитав Максим, не відпускаючи Лізину руку.

– А що вона любить, твоя мама? – Ліза особливо наголосила на останніх двох словах, розуміючи, що Максим хотів сказати щось інше. До того ж вона ніколи раніше не думала про роль невістки, точніше, ніколи не уявляла свою майбутню свекруху. Образ свекрухи сформувався в її уяві під впливом народної творчості, а отже, нічого позитивного в ньому не було.