Анна Малігон - Навчи її робити це

– Ну ось, одна знайшлась, – радісно мовив шатен, тримаючи зелений пакетик з фісташками і переможно розмахуючи ним у повітрі.

– Дякую безмежно!

– А що мені за це буде? – лукаво запитав.

– А що потрібно? Подвійний тариф?

– Ну… хоча б одну «цьомку»!

– Пардон, але я не цілуюся з незнайомими чоловіками.

– Тоді в чому проблема? Можемо познайомитися!

Товста розпашіла тітонька, що стояла поряд і прискіпливо розглядала товар, почала обурюватись:

– Нє, ну мало того, що асортимент у них ніякий, так ще й обслуговування паскудне! То ви будете любєзнічать чи торгувать? – вона сердито глянула на спітнілого бідолаху.

– Добре, беріть свої фісташки, тільки… номерок лишіть! – скільки благання було в його очах!

Але непробивна мучителька Ліза лише поправила трусики:

– Може, якось іншим разом! Вибачте, мене чекають.

– Звичайно, як я міг подумати, що така краса може ходити тут сама…

Ліза притиснула пляшку «Стелли» до щоки, усміхнулась і, відвернувшись, пішла собі, лишаючи охайненькі слідки на розпеченому піску…

– То що вам, жіночко? Що замовляти будемо? Ех…

Тим часом розніжена Марта лежала на покривалі і з нетерпінням чекала на Лізу, яка мала подарувати їй рятівну прохолоду. Вона увімкнула плеєр, знайшла улюблений APPARAT і поринула у величну й одночасно крихку рок-оперу, захоплена божественними чоловічими голосами. І ноги її, обліплені до колін золотими піщинками, і пружні, злегка засмаглі сіднички з тоненькою блакитною смужечкою бікіні посередині й малесенькою двоголовою змійкою на одній із «півкуль» – чорно-червоне тату, Мартина «перчинка» (так, саме «перчинка», а не «родзинка»), і бронзові плечі, густо змащені кремом, і напівоголені повненькі груди, і мокре волосся, оздоблене блискучими шпильками, – все притягувало ненаситні чоловічі погляди і заздрісні – жіночі. Худенькі галасливі підлітки, життєрадісні гуляки-студенти в пошуках пригод, одружені чоловіки в компанії жінок та дітей, із гарячими позирками «на ліво»… Їхні погляди розбивалися об струнке Мартине тіло, байдужість її заплющених очей, врешті, об музику, якою вона заповнила себе, відсторонившись від нав’язливої уваги самців. Ліза підкралася, як пантера, й притулила холодну пляшку до Мартиної спини. Марта скрикнула.

– Давай, виходь уже з нірвани, поринемо у п’янство і розпусту!

– Тебе тільки за смертю посилати!

– Мартусю, ти не повіриш, там такий «бармен»… Шоколадка!

– Дивись, карієс не підчепи!

– Ти що – ревнуєш? – хитро всміхнулася Ліза.

– Він до тебе клеївся? – Марта нервово почала відкривати пиво брелоком від ключів і зламала ніготь. – Бляха!

– Та що ти психуєш?! Розслабся. Он фісташок не було, а він мені таки підігнав пачку.

– Ага, так я й повірила, що не було. То клеївся чи ні?

– А що я, папір, щоб до мене клеїтись? Перекинулись кількома словами, та й по всьому. Я не розумію, тобі що до того?

– Мені що до того? – роздратовано перепитала Марта. – Доки я тут помираю від спраги та потерпаю від зайвих витріщань, ти стоїш і триндиш невідомо з ким!

– Ну, Марточко, сонце, ну пробач – більше не буду, якщо тебе це так дратує! Він причепився, а я просто відморозилась, ось і все. Мабуть, краще було б тобі взагалі не розказувати! – Ліза намагалася хоч трохи задобрити Марту.

– Ні! Ти не повинна від мене нічого приховувати! У жодному разі! Я не буду ображатися, обіцяю!

Ліза вперше відчула ніяковість і… страх перед Мартою. І провину. А ще – відчуття чогось такого, що й сама не могла пояснити. То був натиск – найогидніше, що доводилось їй відчувати, і разом з тим найбажаніше у своїх варіаціях відчуття. Марта була її рятівницею. Марта була її Богом. Щось у Лізиній свідомості почало боротися, конфліктувати, сплітатися, взаємознищуватись. Так тривало хвилину. А потім…

– Я так люблю… Я люблю тебе, Марто… – Ліза мізинцем торкнулася Мартиного мізинця на знак примирення, і вони мирилися, як діти, зчепившись пальцями, волоссям, запахами…

Вони пили й розмовляли. Мовчали і слухали. Мастили одна одну, захищаючись від підступного полуденного сонця. Ніжна шкіра Лізи вперто не хотіла засмагати, тільки ставала рожевою.

– У своєму червоному купальнику ти стала схожою на креветку, – сміялась Марта. – Може, ходімо? Тобі вже, певно, досить.

– А ось і не досить. У нас якось усе навпаки. Руді зазвичай не дружать із засмагою, а брюнетки – смагляві. Не піду, доки не стану хоча б такою, як ти.