Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

— Десь тут мають бути городи.

Селянин щось прошамкотів.

— Городи, кажу, — повторив Жак уже голосніше.

Селянин закивав.

— Нові наділи.

Селянин продовжував кивати.

— Поїхали, — смикнула Жака Матильда.

У дзеркало Жак бачив, як селянин позаду припідняв на прощання капелюх.

Шлях тягнувся над полем, і автомобіль котився, захоплюючи одним боком стерню. Земельні наділи починалися за кілька сотень метрів обабіч від путівця, їх можна було розпізнати за повстромлюваними в ґрунт жердинами. САДОВО-ГОРОДНІЙ КООПЕРАТИВ «ЩАСТЯ». Фарба ще геть свіжа. Ділянки переходили одна в одну, нагадуючи не розділену до кінця тушу істоти, яку мисливець-велет покинув, так більше по неї й не повернувшись. Вп’явшись пальцями у кермо, Жак роздивлявся дорогу й землю попереду, звідки назустріч усміхалося недолугим, кривим ошкіром щастя. Там вони нарешті розпочнуть справжнє життя.

— Оце?

— Наша земля, — потвердив Жак, розгортаючи помережаний кресленням скрутень. Пронумеровані прямокутнички нагадували план розташування могил на цвинтарі.

Жак брав убік так і сяк, одначе проїхати ще одному автомобілеві було годі. Одного разу переднє колесо вже отак повисло над канавою, і замість букетика квітів, задля якого зупинялися, Матильда носила хмиз, що його Жак стелив під колеса, марно силкуючись виїхати. Вже коли почав накрапати дощ і Матильда сиділа в салоні, а Жак стояв, вимахуючи руками, не впевнено-енергійно, як завше, а безнадійно-утомлено, попереду, заскреготівши гальмами, зупинився обліплений грудками піску самоскид.

Здавалося, Жакові повернулася дещиця того, що свого часу було відібрано в його батька. Й ось Жак і Матильда стояли на острівці, добутому рукою секретарки директора з барабану — нещасний папірець, що перетворився на кам’янисту землю. Мов під чарами ілюзіоніста.

Вперше Жак побував у цирку напередодні чотирнадцятиріччя, — у тому самому місті, в якому небавом затримається назавжди. До паркана, що обгороджував базар, було приклеєно кольоровий плакат, виконаний на кепському папері, з каруселлю та клоуном над вигненими дугою літерами, що з’єднувалися в напис ЦИРК. У Жакові прокинувся доти незнаний щем, він залюбки пристав би до них, мандрівних акробатів, якби земля, на якій виріс, погодилася відпустити.

З-під склепіння звисали гімнастичні приладдя, напнуті линви, прогнуті містки, застиглі в повітрі гойдалки. Підвищенням, що оточувало арену, просувався перевальцем ведмідь із причепленим до нашийника бантом. Сидячи в першому ряду, Жак аплодував разом з іншими глядачами, звір пританцьовував, піднімаючись на грубих коротулях і рухами передніх лап незграбно наслідуючи людські оплески, мовби заохочуючи ще, доки раптом, зістрибнувши посеред виступу з підвищення, потрюхикав до виходу, глухий до окликів дресирувальника.

Після ведмедя на арену вийшли гімнасти — троє чоловіків, які переверталися, тримаючись за кільця, з’єднувались і летіли врізнобіч, утворювали піраміду, в якій двоє тримали в повітрі третього, посередині між землею і цирковим склепінням. Жак бачив досконалі рельєфи м’язів, як на анатомічному малюнку в кабінеті, куди їх, майбутніх захисників вітчизни, зігнали на медогляд.

Чотири коти стрибали зі стільця на стілець — пухнасті, вгодовані, помахували хвостами, всіляко демонструючи нехіть, шкребли кігтями, дряпаючи грубе цератове покриття, зовсім не так, як їхній Чубасик.

У перерві Жак дивився, як тане від доторку губів намотаний на стрижень білий пух, витріщався на льодяники, повітряні кульки і паперові свищики, що розгортались і згорталися, наче язик хамелеона у шкільному підручнику. Невидима сила тримала Жакову руку в кишені, не даючи витягнути монету.

Після перерви, тоді Жак і побачив її — мовби від початку чекав і заради неї прийшов, наче шатро було єдиним місцем у всесвіті, де могла відбутися їхня зустріч. Спурхнули вгору дівочі руки, мов крила, а вже наступної миті вона вся линула у повітрі. Він закохався в неї, любив її, відколи був світ, а в ньому він і вона. І здавалося, що більше нікого, крім них, немає. Жак не читав любовних романів, якщо не вважати ними пригоди з привезеної батьком книжки, що їх інсценізував на сільській оболоні.

Був гімнастом, який линув угору і вниз, ловив її на льоту і підкидав, щоб підхопити на свої дужі руки. Бачив себе та її на плакатах вистав, якими анонсувалися їхні виступи. Йому подобалося їхнє життя циркових акторів, куток у фургоні, яким котилися від одного кінця світу на інший…