Жанна Куява - Із медом полин

Вона лежала горілиць і все ніяк не могла стулити очей, що поїдали бліде забарвлення злегка освітленої світанком стелі. Ніби й наробилася, не лягала цілу ніч, але не до сну було. Щось не давало, так, ніби сіпало за руки-ноги, поколювало, як ото людські язики злими перегудами у самісіньке серце.

Авжеж, сьогодні вона мала важкий день, чи то пак ніч, бо винесла свого сина на люди. А завтра-позавтра, либонь, чутки про це ширитимуться від хати до хати. Тетяна вже й бачила подивовані очиська язикатих хвесьок, що не йнятимуть віри, відкіля в хлопчика темні, як лісові чорниці, очі, пухкі губенята, смугляста шкіра…

«І нехай собі! – махнула на те рукою Тетяна. – Пообсмоктують і викинуть, як качан від з’їденого яблука. Так завше було. Головне – витримати перші два-три тижні. А в очі мені ніхто не посміє чогось пустого сказати… Бо таке почують!»

Тетяна згадала, як через три роки після отих найперших пересварок з Артуром вона їхала з буряків додому. У звичній компанії минали кордон, відтак пересідали в український потяг. Поки люди у формі перевіряли їхні напівпорожні торби, Тетяна відчула давучу нудоту, їй стало млосно й хотілося якнайшвидше на щось обпертися. Поруч, як завжди, була Маргарита. Тоді вона вже кидала вдома свою трирічну Катерину: нею найчастіше опікувалася сестра Людка, котра хоч і мала свого первістка, але й Ритину слухняну Катеринку завше зголошувалася поглядіти…

– Що з тобою, Тетяно? – припала до подруги Ритка.

– Нічого, трохи запаморочилося в голові од нещадної спеки, – відповіла сухо. Не любила видаватися слабкою, щоб її шкодували.

Поліській компанії в поїзді, що мчав її додому, довелося понад дві години терпіти тисняву й духоту дешевого вагона. Тетяні знову зробилося зле, й вона вийшла в тамбур подихати свіжістю бодай через вузьку щілину обдертих дверцят.

– На ось, попий, – простягла Маргарита пляшку з негазованою водою. Не сиділося їй у вагоні: за подругу хвилювалася.

– Не хочу, – відказала, пополотнівши, Тетяна.

– Опше-то, чого ж ти приховуєш свій поважний стан, Тетянко?! – не втрималася Ритка. – Це ж неймовірне щастя, а ти мовчиш повсякчас… Мені, опше-то, Артур про все розказав, – тільки й мовила.

Тетяна вистрілила в неї вогнем-блискавицею:

– Рито, боронь Боже, щоб ти промовляла коли-небудь це ім’я!

– Але ж він такий щасливий, що у вас народиться дитинка!

– Замовкни, Рито! – випалила так, що в Крадунихи відняло мову. – Ніколи не згадуй імені цього паскудника! І брехуна! Ця дитина Дмитрова! Затям це, Рито, навіки!

Згадала Тетяна й те, як кілограмами їла полуниці, хоч була байдужа до цих любих усім ягід. Їй більше смакували сливи та черешні. Але вельми вже хапався до полуниць Дмитро. Він і сам ними повсякчас ласував, і дружиноньку вагітну, золотушку [64] Золотушка – тут: золотенька. дорогеньку, носительку його кровиночки довгожданої, пригощав. Тетяна, щоб не засмучувати чоловіка, й собі стала раз по раз їсти ароматні ягоди. А згодом відчула їхній направду дивовижний смак. Надто коли чоловік годував тими ягодами з ласкавих останнім часом рук.

– Що? Що? Що??? Тетяно, що ти кажеш??? – заверещав, не відчуваючи власного крику, Митько, тільки-но почув жадану новину. Звалився долу на коліна і, знявши вгору руки, голосив далі: – Дитина!!! Моя!!! Дякую, Господи!!! – припав до її поли, і Тетяна запримітила, що чоловік плаче.

Її грізний і часто невдоволений Митько тепер розкис, як безпомічне хлоп’я. Он як може змінити людину мить, коли здійснюється те, чого палко чекаєш не годинами-днями-тижнями, а десятиліттями. Не втрачаючи віри…

– Тетянко, рідна моя, який же я щасливий! – обійняв дружину за ноги й обцілував кожен пальчик на стопах.

– Та годі тобі, Митьку, – знітилася жінка. – Просто ми з тобою дуже цього хотіли…

– Дуже, Тетянко, так сильно, як нічого в світі, хотів я дитинку… від тебе…

Кращих за ці слова Тетяна від чоловіка не чула.

Відтоді ліпших уже й не чекала…

Так, наче допіру Митько проказав те, про що хіба в снах марила…

Тоді в їхньому будинку запанувала любов, ніжність, взаємна поміч і благодатна тиша. Тетяна була певна: люди зустрічаються і знаходять одне одного не просто так. Тому є причина . Для кожного своя. Знала, навіщо їй у житті трапився Артур. Але навіть у думці цього не роз’яснювала. Не насмілювалася. А може, й через гордощі не наважувалася того зробити…

А ще вона дійшла висновку, що все в житті заплутане й незрозуміле. Але не їй розтлумачувати ці життєві ребуси: вона, як і Ритка, як і Валька, як і Марійка, як і всі її односельці, лише виконавиця ролей чиїхось сценаріїв. І не треба їй цим журитися: однаково тямки не дійде, чого їй судилося прожити так, а не інак. Ніхто того не знає… Ні вона, ні її Дмитро… Ні навіть Валька… розумашна така. Як ото про народження ти сам не дбаєш, так і прожиток твій мало од тебе залежить.