Жанна Куява: Із медом полин

Завжди худорлява, тепер вона скидалася на зморену сорокарічну монашку: на обличчі – нуль макіяжу, і вбрана була в усеньке чорне: чорний шалик, [5] Шалик – шарфик. чорна спідниця й довгий, до колін, такого ж скорботного кольору піджак. Валька одразу запримітила, що костюм у Марійки зшитий з добротної тканини, але фасон… Таких вона вже вік не бачила: навіть у селі вийшли з моди середньої довжини жакети. Колись Валька мала такий, щоправда, бузкового кольору: пошила його на замовлення, щойно вони стали популярними. Але ж то було так давно! Одразу після шкільного випускного: батьки подбали про новомодну вдяганку, аби донька мала файний вигляд на вступних іспитах до «культурного» вишу.

«Ох, Марійко-Марійко, коли ж ти нарешті знімеш із себе ту похоронну одежу?» – подумала Валька. Щиро жаліла бездольну куму, яку так давно повила коконом невідступна туга-печаль.

А вголос промовила:

– Ніби й бачилися ми не так давно, але я дуже рада зустрічі! – Валька притулилася до подруги, і їй ударив добре знайомий різкий запах ладану.

У руках Марійка тримала букет розкішних брунатних троянд завбільшки з Максимка.

– Звідки ти така? – спитала Марійку.

– Ой, – махнула стомлено рукою й опустила очі долу змарніла кума.

Попервах видалося: не хоче Марійка говорити. Але насправді вона добирала слова, щоб якнайшвидше поділитися з подругою тим, що нагромадилося в душі за ці майже три місяці, відколи вони зустрічалися востаннє.

Річ у тім, що Марійка мала одну особливість – вона вельми повільно говорила. Через це подружкам часто набридало слухати її довготривалі нудні оповідки. Тож вони або перебивали її, або просили говорити швидше. Однак по-іншому Марійка не вміла. Тому замовкала, й усі хапко змінювали тему розмови. Тим часом Марійка гадала, що дівчат просто не цікавить її розповідь. Бо якби все було навпаки, то подружки неодмінно її дослухали. Тому ніколи не ображалася на подруг, а довго роздумувала над темою, яка іншим разом зацікавила б їх напевне…

Марійка схилилася до Валиного плеча й тихцем замуркотіла:

– Тогово-но, – як завше, почала гутірку. [6] Гутірка – розмова. – Зразу після роковин по бабі Христині я поїхала в монастир, майже місяць там пробула, – здивувала подругу несподіваним початком.

Валька знала про смерть Марійчиної бабусі, навіть на похорон їздила, але про те, що згорьована подруга з якогось дива до монастиря подалася, почула вперше.

– Тогово-но, – вела далі Марійка. – Так мені тяжко було, Валько, що не знала, як бути, – говорила, ніби виплітала складні узори вовняного светра. – А теперка мушу вибрати: йти у монастир чи змиритися з тим життям, яке мені судилося.

– Марійко, ти що, як ти собі це уявляєш? – скрикнула діловита Валька й змахнула враз обома руками, блиснувши червонястим манікюром. Вона скидалася на бездарного диригента, що, не відаючи, як навчити оркестр вигравати милозвучної, раз по раз переривав гру, плескаючи голосно в долоні. Оркестр затихав, а диригент кидав у повітря невмілі рухи, затим знову ляскав, коли чув не те, що мав би чути.

Валька плеснула в долоні:

– Зректися всього земного?! А як же… доня? Як же твоя Оленка?

Марійка, на відміну від запальної Вальки, поводилася стримано. З-поміж четвірки подруг вона завше вирізнялася поміркованістю, терплячістю та покірливістю. І хоч траплялися винятки з правил, та спокою тому час до часу заздрила навіть розумашна, як її називали, Валька.

– Тогово-но, а Оленка й так майже постійно в матері моєї живе. Вони там коло господарства разом пораються, на городі копаються, бабусю Олену доглядають, – Марійка згадала одну з сестер покійної баби Христини. – А мені щось так гірко на душі, що не можу спокійно жити.

Вона закрутила чорною головою.

«Авжеж, непросто тобі», – подумала Валька. А вголос додала:

– Марійко, ти ще молода, і все ще владнається! Головне – вірити в це й дуже хотіти, – заговорила повчально.

Любила це начитана Валька. Тому всі й звикли до її настанов, які частіше таки ставали в пригоді, аніж навпаки.

І хоч Валька жила в місті за грошовитим та люблячим чоловіком, це не заважало їй лишатися співчутливою. Вона дозволяла собі вишукано вбиратися, дбала про обличчя, фігуру, тож скидалася на сімнадцятирічну панну, а не тридцятирічну пані. Та й щедрості не згубила. Мавши багато двоюрідних братів та сестер, чимало племінників, вона часто-густо роздаровувала свою добротну вдяганку й модні дрібнички саме подругам-кумочкам, у яких хрестила первістків. Найчастіше – Маргариті, бо й у свої тридцять та була мала, худа і злиднями годована. Рідше – Тетяні й Марійці.