Жанна Куява - Із медом полин

Уранці Рита кликала Андрієвого молодшого брата, завзятого трудягу Аркадія, щоб поміг ті поліна порізати позиченою в того ж таки Геника електропилкою та порубати. А хлопчина, про якого казали чудило, дурбас або той, що не по дівках, не відмовляв Маргариті. Бо поки роботу робив, потайки чарувався вертлявою Маргариткою.

Заради неї він міг усе віддати в жертву! Навіть свою репутацію затятого безженця. Всякчас ледь стримувався, щоб не схопити крутихвістку в оберемок, не шубовснути в копу сіна й не зірвати з соковитого тіла старої одежі… Але, допомагаючи Ритці в господарстві, Аркадій не припускався ніяких вільнощів, бо не мав бійцівської натури. Та й совість йому не дозволяла: вона ж бо Денисова пара.

А інших дівчат Аркадій не бачив. Як і вони його. Через свій непорушний спокій, сором’язливість, а найбільше через те, що зростав у великій нужді, виховуючись у нерозважливої матері, яку в селі звали Лєнкою-Бевкотухою, бо багато базікала й абияк порала господарку, здобув Аркаша паскудну славу. І хоч мати привела на світ шістьох синів, проте жити до ладу й хазяйнувати їх не навчила. Чи не тому раз по раз зазнавали її хлопці кепкувань і насміхів. А коли повиростали, то оженилися швиденько з першими-ліпшими дівками, аби коло матері не сидіти. Тепер у приймах раду собі дають. Тільки Аркаша пари собі не добрав. Бо й не шукав, не приглядався… До того ж матір, хай і таку-сяку, мусив хтось пильнувати. От і призвичаївся до свого буття. Жив собі двадцятий рік у власному світі, що його, як і день Божий, поділив на три частини: вранішнє виконання безперервних бездумних материних велінь-наказів, обіднє вислухування сусідських кпин і вечірнє виконання материних безперервних бездумних велінь-наказів. І лише перед самісіньким сном, на відрадній самоті, впивався короткими хвилинами найулюбленішої справи – фантазування. Аркаша мріяв навдивовижу серйозно й свідомо, тому жив у казці, яку вигадав для себе сам. Її змісту не знав ніхто. Але людина, з якою хотів тим змістом поділитися, була.

Тоді, коли мати відпускала сина до Рити підсобити в чомусь, Аркаша завжди повторював: «Служба скінчилася, празник настав!» І мчав до Чикунихи-молодички. Їй, простій і балакучій веселусі, негулящий працьовитий Аркадій міг зробити все, чого просила!

А Денис попервах злигався з місцевим дармоїдом Федьком. Син місцевої фельдшерки спивався на очах. Маючи всього двадцять із гаком літ, він скидався на сорокарічного пияка з посинілим носом, туманними очиськами й тремтючими руками. Не було в селі такої пиятики, аби Федько по-людськи тримався, не засинав просто за столом, хряпнувшись у тарілку чи то з квашеною капустою, чи з масним холодцем… Він завше напивався до безтями. І найбільше вражало те, що вже четверта-п’ята піднята склянка з горілкою випадала з його рук, які страшенно тряслися. Та він і її добирав хисту випити. Бідолашна мати, яку шанували в селі, бо була добра медичка, отак і жила (чи жила?) з двома алкоголіками, мавши ще й чоловіка питущого. Щодня ці обидва невдахи безпробудно пиячили…

А Денис багато не пив. Він грав із Федьком у карти. Поки той ще тямив щось. А коли починав просити випити, Денис не міг нічим допомогти, бо ні грошей не мав, ні запасів самогонки, тому прощався з друзякою й повертався до улюбленого дивана, де справляв перед телевізором лежні до самісінького вечора.

А Ритка від нього й не вимагала більшого. «Як не хоче нічого робити, то хіба я примушу?» – не перецінювала своїх можливостей. До того ж звикла, що ніхто з її сімейства не був беручкий до роботи, не вставав удосвіта (хіба щоб випити), не підбивав родиноньку до якоїсь спільної справи.

Так і зимували. Баба Параска на кухні в запічку товклася, Ганна з Андроном – там-таки, тільки за столом із чверткою самогону. Маргарита ж часто-густо ходила в гості до молодшої сестри Людки, яка вискочила заміж одразу після школи й хоч так-сяк, але бодай старалася порядкувати в новім господарстві, що його переписала чоловікові Андрієві двоюрідна баба Уляна.

Людка навіть пожила зі старою близько року, і старі односельці-всезнайки склали їй гідну оцінку. Казали: «Знаємо, бачили, що по-доброму до Уляни ставилася мала Крадуниха, з ложки стару годувала, води подавала, до смерті, як годиться, догледіла. Не завжди злодюжки – люди бездушні».

А Любка в районі вешталася. Після ПТУ влаштувалася в тому ж таки гуртожитку, де три роки прожила, каштелянкою. Студентів стерегла, перепустки їм роздавала. І то так, що вже за півроку до сільської школи, в якій колись її мати прибирала, приїхало районне начальство з претензіями: «І кого ж то ви, такі-сякі вчителі, в люди випускаєте? Чого ви їх у своїй школі навчаєте, що вони ні до роботи, ні до знань, а лишень до розпусти й пиятики беручкі?!» Педагоги виправдовувалися, мовляв, ми ж хорошого вчили, але що, як не мали ті дівчата пристойного батьківського виховання…