Жанна Куява - Із медом полин

Саме так уважала Тетяна. Може, й до себе всіх рівняла.

Так чи інак, але правдою є те, що Бог послав Тетяні з Дмитром первістка лише через десять літ співжиття! За цей час як тільки не одбріхувалася молодиця перед односельцями, що не бажає народжувати. То казала, що мають вони з Дмитром хату добудувати, то меблі прикупити, то оселю, як належить, облаштувати, «аби не росло дитинча, як шестеро бідаків у неполюдської Лєнки-Бевкотухи!» А за часом, як відомо, не вженешся. Роки минали, й Тетяні дедалі тяжче було вберегти поміж селян репутацію зразкової жінки…

– Хіба ж то добре геть молодою родити?! – гуторила якось Тетяна з сусідкою. Доброю для всіх хотіла бути. – От Валька наша, Яворівська, завидна така повсякчас… Хіба ж той Максимко жданим був, як вона ще вся в науці грузла, університет закінчувала, екзамени з пузом складала?! – виказувала свою, хоч і невтішну, думку про подругу. Зате справедливу!

А відтак саме до неї і по допомогу зверталася…

…З кожним днем Дмитро скаженів, наче псюка, не приховував гніву, гарчав на дружину через усяку дрібницю.

– Я тобі сказав раз і назавжди: не вродиш мені дитини, до смерті заб’ю! – гамселив Тетяну попід боки, коли напивався оковитої.

Тверезим – ні, не знімав на дружину рук, а п’яним виходив з-під жінчиної опіки й аж нетямився.

А Тетяна в такі миті проклинала свою долю, а найбільше те, що… народилася в такої непутящої, шолудивої матері. Та теж свого часу розсипатися [52] Розсипатися – тут: розродитися. не могла, то люди небавом і виснували – неплідна! Може, з цієї причини спалахнула в ній ненависть, якою часто-густо чоловіка та свекруху пекла?…

Але ж Оксані-Шолудисі бодай у сорок літ Бог діточок послав. Натомість донька Тетяна стільки часу чекати не хотіла, бо розуміла, що тоді Митько її покине. А вона ж не Маргари-та Крадунишина!!! Вона ж не дозволить собі чоловіків, як шкарпетки, міняти! Вона порядна, взірцева, на всеньке село господиня і дружина! І до скону така залишиться… Не почують про неї, Тетяну, доньку шанованого, роботящого, як віл, хазяїна захваленого, нині покійного Петра Онищука (земелька йому пухом), безчельного [53] Безчельний – непристойний, паплюжний. слова! Не дозволить і того, щоб чоловік від неї пішов, кинув її. Бо йдуть хіба від невиправно гулящої та лихої жінки-пилки, з якою під одним дахом почуваєшся ненависним сучком у поліні…

Минав восьмий рік їхнього подружнього життя. Найгіршими Тетяні видавалися дні, коли вона змушена була йти до когось на хрестини. А тут, як на те, одна сусідка розродилася, друга… Ще й багато молодші за неї ті мамочки! І треба йти, вітати, хоч і не бажає того. Бо що скажуть люди?! Не пішла, бо завидує? Ні, не буде так! Ішла Тетяна, веселилася, жартувала багацько, але для бабів поліських, надокучливих і легкодухих язикатих хвесьок, такі збіговиська були якнайкращою нагодою закидати гордовиту Тетяну колючими питаннями, побачити її розгублені очі, послухати отуманені побрехеньки.

Після таких бесід обскубана зусібіч, знесилена до ядучих шпичаків у серці верталася вона додому. Здавалося б, у душевних компаніях люди сповнюються світла, добра, але то, мабуть, у таких, куди не вдирається сухе, почерствіле нутро, що випиває з тебе душу склянка за склянкою, неначе вампірисько кров людську…

Довго після того мусила відлежуватися Тетяна, щоб сили нової набратися.

Якось в автобусі почула вона гутірку двох жінок, мовляв, часто таке трапляється, що саме після восьми літ спільного життя у бездітних пар таки з’являються первістки. Тетяниним радощам не було меж. Стала чекати… І все до свого Митька якнайліпше ставилася і, тільки-но під ковдру пірнала, у вир любовних утіх пускалася, не соромилася чоловікові добре зробити. Він у такі миті розкисав, як батон на котлети в молоці, а вранці прокидався з таким настроєм, ніби й справді вони з Тетяною щасливі.

Але настав день, коли, захлинаючись од безвиході, Тетяна зважилася на відчайдушний крок. Насмілилася, зателефонувала Вальці.

– Слухай, Валько, ти там в області живеш, з Інтернетом діло маєш… Того… Може, глянеш, де то найдешевше, ой-йой, яке ж воно мені страшне те слово… гм… штучне запліднення… де його роблять? Тільки недорого, – ошелешила подругу неймовірно сміливим запитанням.

– Тетянко, яка ж ти молодчина, що заговорила про це! – похвалила сіромаху Валя. – Авжеж, я гляну і вже сьогодні ввечері тобі зателефоную та про все розповім!

– Ні-ні! – зупинила завзяту приятельку Тетяна. – Не треба ввечері, бо ми з Митьком до матері підемо, – збрехала чисто. – Я завтра вранці сама тобі передзвоню, – проказала швидко й кинула слухавку. Боялася, щоб Митько до хати не зайшов, не почув про такий приголомшливий для сільського люду намір.