Жанна Куява - Із медом полин

– Жив на світі чоловік, – почала повідувати притчу. – З дитинства не міг ходити, був лежачий. Так минуло тридцять літ; і, певно, так би й прожив він на цім світі, якби не старець, що вертався зі святих місць. Зайшов до хати, попросив води. А каліка заплакав і став жалітися, що досі не ступив жодного кроку. «А як давно ти намагався зробити цей крок?» – спитав старець, вислухавши скарги. «Давно, – відповідав селянин – уже й не пам’ятаю коли». «Як так, то ось тобі посох, він чарівний, устань, зіприся на нього й піди по воду». Немічний спершу не повірив словам старця, але підвівся, схопив обома руками посох і… пішов! Заплакав тепер уже від щастя: «Скажи, чим я можу тобі віддячити? Я зроблю все, що ти скажеш, віддам усе, що маю!» «Посох цей, – відповідав старець, – звичайне лопатилно, я знайшов його в тебе на веранді. У ньому нема нічого чарівного. Ти зміг устати, бо, побачивши твою добру душу й чисте серце, Бог учинив тобі милість. Дякувати мені не треба, ліпше вирушай у дорогу й розкажи людям про велику Господню любов, що так само, як тобі, може допомогти іншим», – баба Дарина примовкла.

Валька не мала що додати. Зрозуміла, чому її бабуся на життя не нарікає. Навіть на те, що доживає самотою, хоч і мучило це її. Мирилася, вважала: то така доконечність. Не тутечки її кровинок щастя застало. Може, то й на ліпше…

А діти про неї не забувають, навідуються. Дарина тішилася, що всіх чотирьох на шлюби ще з чоловіком благословила, й тепер у кожній з тих сімей здорові діточки ростуть.

– Як людина знає, що таке недуга, то цінує хвилини здоров’я, коли знає, що таке печаль, то радіє од самого серця, – закінчила мудрувати Яворівська. – Щоб знати, який насправжки солодкий мед, пригуби перед тим гіркого полину. Ох і вдовольнятимешся тоді солодом! [47] Солод – тут: солоднеча. А про полин і не згадуватимеш…

А ще Дарина вміла спочувати. Так, як мало кому вдається. Бо непросто людині чуже горе за своє приймати.

Хто іще з сільських хазяйок останні три роки тричі на день поспішав би на край села до Мелашки Онищучки, Тетяниної прабаби, якій недавно сто п’ять літ минуло, щоб попоїсти занести?! Звісно, стара Шолудишина свекруха ні борщу, ні навіть юшки не годна вже собі зварити. Невістка Оксана, яка живе за десять метрів у новішій хаті, відцуралася старої, мовляв, набридло за вами притьма ходити – то замало насолила, то завельми насмачила… «Син помер, не бачить, то їжте тепер, що хочете!» – вицідила була.

Авжеж, буває, відійде серце, та й знову до нечужої хати несе Оксана щось свіженьке. Однак свекруха, знай, дорікне чимось. Бо старі як діти: коло них, як коло немовлят, ходити треба. Та, певно, не сягне цього Шолудиха, що й сама вже сьомий десяток розміняла. Сподівається, що завше буде прудка та хазяйська. І доньку поваги до старших не навчила: живе Тетяна з Дмитром на хуторі в новобудові, їм до старих ходити ніколи – самим клопоту не бракує. Ще як батько живий був, то частіше навідувалася до неньчиної хати, а нині… Ніяк із матір’ю не ріднилася, так, наче саме вона у всіх Тетяниних невдачах винна…

А Дарина на Мелащині охкання й ахкання не зважає. Прийшла, тарілку на стільчик поставила, до бабиної поли підсунула й, поки та їсть, розказала щось із Біблії чи з життєвого досвіду. А тоді – гайда додому. Бо в неї роботи ой-йой скільки! Діти з онуками приїдуть, а як то хочеться їм щось у торбину покласти!

Та й Мелашка непогана людина. Добра. Тільки так уже повелося в їхньому гонористому роду, що не ладнають свекрухи з невістками. Бо з чоловіком Марком Мелашка прожила всім на завидки! Хазяйнували хвацько й жили в мирі, чи не тому їм багато хто заздростив. Нині навіть наймолодший сільський школяр цитує бабу Онищучку, мовлячи: «А такого чоловіка, як у мене, на хуторі ні в кого не було! Він мене так шкодував, так шкодував, такий добрий був, хоч до рани прикладай!»

Знала такі деталі дітвора, бо не раз поспішала до баби Мелашки то узбіч стежки покосити, то води до хати наносити, дров нарубати… Вона ж бо найстарша жителька не лише в селі, а й в усьому районі! До неї навіть кореспонденти з самої області приїжджали! Тоді посходилося люду та давай слухати, як у їхньої популярної Онищучки інтерв’ю беруть.

– Ой, а чого ви приїхали, дітки, я ж така слаба, така слаба, – знесилено й по-хворобливому зустріла шанованих журналістів лежача баба Мелашка.

– Таж ми хочемо написати про таку героїчну жінку, як ви! – кореспондент був не з лякливих і, видно, знав, як підступити до старої, щоб розговорилася. – А ви ще й така файна з себе!!! Та хто ж вам дасть сто п’ять літ, бабо Мелашко?! – догідливо підлещувався писака. – Ми чули, що вельми доброго чоловіка ви мали, то розкажіть-но про вашу любов, – враз угадав потайні ниточки-шляхи, що вели, мов лабіринт, до найтонших бабиних душевних струн.