Андрей Курков - Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

Із високих воріт, що відчинилися, повільно виїхав довгий критий вантажний «вольво». Зупинився. Аудрюс і Алік обнялися.

– Ну що, Аліку, – закидаючи довге пряме волосся назад, заговорив Аудрюс сумним голосом. – Якщо все гаразд, то наступного року, вночі, там же…

Легко, мовби не діяв на землі у цей момент закон тяжіння, стрибнув Аудрюс на високі сходинки кабіни хури, зачинив за собою дверці, й поїхали сорок тонн львівського шоколаду геть від Аліка, що залишився стояти біля вже зачинених воріт, відвізши з собою і його приятеля-литовця в далеку північну «глушину біля моря».

Назад додому Алік теж вирушив пішки, зупиняючись на порожніх, безлюдно-безмашинних перехрестях на червоний колір світлофора і знову продовжуючи свій шлях при появі зеленого. Над головою його, в небі, ще кілька разів звучав різкий, раніше не чутий у Львові крик-регіт якихось птахів. У повітрі витав солонуватий запах.

«Може, Аудрюс має рацію? – подумав на ходу Алік. – Це чайки летять на південь, на зиму… А повітря здається солоним, тому що з нього пішла солодкість від близькості «шоколадки» – шоколадної фабрики «Світоч». Усе на цьому світі підлягає поясненню…»

І думки Аліка самі по собі повернулися на Личаківський цвинтар, на могилку з оновленим написом на залізному хресті, зробленим білою олійною фарбою: «Jimy Hendrix 1942–1970».

Синьо-бузкова «Таврія» на ім’я «Чебурашка» слухняно пригальмувала біля продуктового магазинчика на вулиці Гоголя. З машини вийшла Оксана. Акуратно зачинила за собою дверці та, прошепотівши машині: «Не турбуйся, я через п’ять хвилин повернуся!» – енергійною ходою вирушила за майбутньою вечерею. Вона ще не знала, що купуватиме, оскільки не мала звички заздалегідь складати власне меню. Їжа її тішила не лише смаком, але й несподіванкою появи. Зазвичай вона заходила до магазину, байдуже водила поглядом по полицях і прилавках, по всіх їстівних товарах, викладених, вивішених, висушених і висолених. Аж до того моменту, поки її погляд раптом не переставав бути байдужим. Це відбувалося спонтанно і ненавмисно, мовби незалежно від думок. Три дні тому її погляд ожив од абсолютно звичайних шампіньйонів, із купівлі яких вона тоді й почала. В результаті шампіньйони «обросли» цибулею, картоплею, грудинкою, морквиною та спеціями і вже вдома легко і ніби природно перетворилися на смачне рагу, яким Оксана харчувалася два з половиною дні, аж до сьогоднішнього ранку. Але нині її погляд прослизнув повз шампіньйони й зупинився на морозильнику зі скляною кришкою, під якою зберігалися, не втрачаючи своєї мінусової температури, тушки і філешки кількох видів риб. Оксана обстежила заморожену рибу й, незважаючи на власну до неї увагу, зробила крок назад і відвернулася. Згадала, як сьогодні годувала своїх акваріумних рибок. Замислилася. Знову ожила й кинула погляд на скляний прилавок із копченою та солоною рибою. Все-таки риба цього раннього вечора переслідувала її бажання! Вона придивилася до оселедця по 25 гривень за кіло. Оселедчик був товстеньким, жирненьким, напевно смачненьким, якщо його правильно обробити, очистити від кісток, полити нерафінованою соняшниковою олією, прикрасити кільцями цибулі, ну і, звичайно, обкласти відвареною картоплею, яку можна було й не купувати, позаяк удома її вистачало.

Незрозуміло яким чином, але між Оксаною та продавщицею виникла черга із двох бабусь. Не встигла Оксана здивуватись, як у потилицю їй почав дихати наступний покупець.

– Оцю, будь ласка! – показала пальцем і поглядом Оксана продавщиці на вибрану рибку, коли настала її черга отоварюватись.

– Сімсот грамів, берете?! – запитала продавщиця в білому фартусі, об який, схоже, вже кілька разів сьогодні витирала свої трудові руки.

– Авжеж, – Оксана кивнула. – І ще оцих, штучки три-чотири, – показала вона на маленьких, завдовжки з долоню, солоних мойвочок.

Заплативши, збиралася вже йти до виходу, як перед нею раптом виник худий чоловік у коричневому піджаку поверх синього светра з коміром під горло, в синіх штанях і з синюватим обличчям людини, що професійно п'є.

«Зараз проситиме гроші!» – подумки і вже заздалегідь незадоволено сказала Оксана собі, налаштовуючись на захисну грубість.

– Ой, вибачте! Ви мене впізнаєте? – чоловік розтягнув на худорлявому обличчі привітну усмішку.

– Я? Вас? – Оксана дивилася на нього й думала, що чоловіків із такими рисами обличчя можна знайти в будь-якій пивниці.

– Вас же це… Вас Оксаною звуть! – додав він.