Андрей Курков - Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

– Потяг не годиться, – зі знанням справи заявив співрозмовникові Тарас.

– Ну, шоб познайомитися, шоб легше було ввечері один одного впізнати! – Льоня повернувся до однієї зі своїх попередніх думок.

– Згода, – зітхнув Тарас. – Під'їжджайте до Опери, перед входом через півгодини. Як вас упізнати?

– У мене на голові – сіра кепка!

«Цікаво, звідки це він приїхав? – замислився Тарас, намагаючись уявити собі людину в сірій кепці. – Може, з Росії? У нас ніби так не „шокають"!»

Через півгодини біля оперного театру дійсно стояв лиш один чоловік у сірій кепці. Був він також одягнений у світло-сірий плащ, чорні брюки, на ногах – туфлі зі світло-сірої замші. У руці стискував великий картонний конверт із написом «Foto». Худорлявий, невисокий, він переступав із ноги на ногу і трохи нервово водив поглядом по обличчях перехожих.

Тарас зупинився на хвилинку метрів за двадцять од нього. Потім підійшов, одрекомендувався.

– Шо, може підемо сядемо? – діловитою скоромовкою випалив Льоня.

– На каву? – уточнив Тарас.

– А шо, ти вдень не п'єш? – блакитні зіниці Льоні стали на мить колючими.

– Я ж за кермом буду.

– Так то ж завтра, після дванадцятої…

Тарас відчував, як втрачає в очах Льоні залишки пошани до себе, але навіть якби він і не сідав цього вечора за кермо, пити з людиною в сірій кепці йому б не захотілося. Дуже вже інший був цей чоловік, із якимось іншим життям та іншими правилами. Це Тарас відчував. Дивився на Льоню і відчував. І тут щось іще втрутилось у простір між ними – запах бензину.

Тарас озирнувся на всі боки. Від проїжджої частини вони стояли далеченько. Про всяк випадок підніс рукав куртки до носа, перевіряючи, чи не від куртки йде цей запах.

– Шо? – запитав Льоня. – Але ж поговорити треба! Ходімо! Гаразд, візьмеш собі каву!

Тарас, «звільнений» од необхідності випити, жвавим кроком повів майбутнього клієнта до кафешки на Вірменській. Там вони влаштувалися, хоча теж не без виразного невдоволення Льоні, якого барменша поставила перед фактом: горілки нема, є тільки лікер.

– Шось у вас тут чаркових не видно! – сказав Льоня, вихиливши чарку лікеру і подивившись на ще три повні чарочки, які стояли перед ним.

Тарас ледве не розсміявся. Претензії майбутнього клієнта до його рідного Львова говорили тільки про велику відстань між Львовом і тим місцем, де жив Льоня.

– А ви звідки приїхали? – запитав він.

– Та з Ворожби.

– А де це? – здивувався Тарас.

– Шо, не знаєш? Це ж найбільший залізничний вузол! – пояснив Льоня. – Сумська область!

Тарасу знову здалося, що поблизу запахло бензином. Він озирнувся на всі боки. За сусіднім столиком сиділи дві літні пані, пили каву й інтелігентно їли штрудель. Від них пахнути бензином не могло.

– Суми знаю, – кивнув Тарас, повернувши погляд на співрозмовника.

– Ти ось шо, рентген мій подивися, шоб знати! – Льоня дістав із фотоконверта рентгенівський знімок і простягнув його Тарасові.

Тарас напружився, відчув незручність, мовби він був шахраєм, а не фельдшером-недоуком. Узяв у руки знімок, підняв його на рівень очей і розвернувся зі знімком у руці в бік вікна. Виразно впізнавані дві великі квасолини нирок заспокоїли його. Він одразу помітив три камені, що завдають Льоні прикрощів. Два в лівій нирці й один – у правій. Той, що був у правій нирці, явно готувався «до виходу».

Тарас подумки прорахував шлях руху каменів до виходу назовні. За одну ніч із цими камінчиками впоратися було нереально. Їм іще належало пройти по сечоводах у сечовий міхур, а потім уже по уретрі далі на світ Божий.

Тарас кинув погляд на обличчя Льоні, уявив це обличчя в момент фізичного болю, уявив і його голос у момент крику. Відразу розхотілося займатись цим клієнтом.

– Ну шо? – запитав Льоня, опускаючи на столик останню чарочку, яка ще хвилину тому була повною.

Тарас важко зітхнув.

– За одну ніч не вийдуть, – сказав він.

– Навіть якщо всю ніч їздити? – Льоня нахилився вперед, і тут же запах кави був на мить перебитий запахом бензину.

– Усю ніч ви не витримаєте, – м'яко мовив Тарас.

– Я ж заплачу, – вперто сказав Льоня і скривив губи. – Чи ти хочеш сказати, шо буде дорожче?

– Гаразд, спробуємо, – заспокоїв Тарас Льоню. – О дванадцятій я вас підберу там же, біля Опери! А зараз мені треба у справах…

Льоня задумливо кивнув. Прослідкував, як Тарас підійшов до барменші та розплатився за випиту каву. Потім сам підійшов до стойки і замовив іще три чарочки лікеру.