Януш Вишневський - Коханка

Встав, узяв свою ковдру, ковдру Яцека, одягнув теплі синьо-зелені шкарпетки, які сплела йому Аліція, запхнув до кишені пачку цигарок і пішов у носову частину корабля. Було зрозуміло, що на місце лову вони вже не встигають і сіті до полудня не закинуть.

Він примостився на палубі за якірною корбою, яка захищала його від вітру. У цьому місці його не було видно з містка. Подивився на лінію горизонту. Суцільна сірість. Закурив. Океан переливався чорно-сивим ртутним полиском мертвого металу. А над ним висіло гігантське шатро із хмар. Було моторошно і темно. Можна було роздивитися всі відтінки сірого. Вітер намовляв на самогубство. І тільки мотор заважав йому. Трапляються такі хвилини, найчастіше після шторму і найчастіше в Атлантичному океані, коли на морі повний штиль. Після полудня. Хмари закривають сонце. Сірість води непомітно переходить у сірість повітря. І здається, що коли перехилишся через борт, відірвеш руки від поруччя й піддасися спаданню й підніманню мертвих брижів та не чутимеш мотора, то посеред цієї сірості зможеш раптом стати невагомим. Так, ніби час зупинився і простір втратив точку відліку. Багато хто пірнає у цю пустку за бортом і тоне у сірості. Особливо часто так чинять, коли життєвий біль перемагає радість життя. Ніби випадково, бо насправді такий відхід із життя для рибалки означає поразку. Трохи засильно вихилитися і з плюскотом упасти у цю сірість. Назавжди. Ще не існує назви для цього феномена і стану людського духу, коли після повного штилю надходить сірість. Цієї назви не придумали ні психологи, ані моряки, які п’ють горілку в каютах. Мабуть, тому, що серед рибалок мало науковців. Аж згодом, під час вечері зауважують, що когось бракує. І навіть не відомо, де його шукати. Тому в таких випадках корабель переважно не повертається, лише у корабельному журналі записують «особовий склад команди зменшився» і надсилають факс власнику судна з проханням повідомити родині.

Інколи він також думав про самогубство. Але він не зробив би цього так просто, викинувшись за борт. Можливо, десь біля Капштадта, Мавританії чи Канарських островів. Але не тут. Неподалік від Ньюфаундленду. Тут вода надзвичайно солона і переважно має температуру нижче нуля, а він просто терпіти не може холоду. Аліція завжди прокидалася вночі і щільніше огортала його ковдрою, щоб він не мерзнув. Часом він теж прокидався, розплющував очі, притуляв її до себе, цілував. А потім брав у долоні її вічно холодні стопи. І часто вони так засинали. Бо дуже дбали про те, щоб нікому з них не стало холодно. Ні в ліжку, ні у серці. Тому він точно не буде викидатися за борт біля Ньюфаундленду. Якщо вже помирати, то хоча б тоді, коли тобі приємно, помирати так, як тобі найбільше подобається. Адже це стане твоїм останнім у житті спогадом.

Він думав про самогубство переважно тоді, коли вони поверталися на сушу. Всі чекали цієї миті в урочистому піднесенні, курили цигарки одну за одною, щогодини голилися, перевіряли, чи запаковані подарунки, хоча добре знали, що все було запаковане давним-давно і лежало рівно поскладане в шафках ще від моменту, коли корабель зайшов у балтійські води у данських протоках — а йому було прикро, що рейс закінчився.

Чотири роки тому він також голився щогодини. І теж перебирав давно запаковані подарунки. І жував чотири жуйки одночасно, щоб Аліція не відчула, що вони з Яцеком після сніданку пили горілку. Вони пришвартувалися до берега, а її не було. Він подзвонив її матері до Познані. Ніхто не підняв слухавки. Через шість годин у таксі приїхав її брат.

Вона позичила братову машину. Хотіла зробити сюрприз і забрати його автомобілем зі Свіноуйсьця, щоб повезти просто до Ґданська і познайомити з батьком. У Ґданську вони збиралися одружитися. Під Пілою вантажівка з причепом почала різко гальмувати, щоб не в’їхати в авто з вимкненими фарами і п’яним водієм. Причеп розвернувся впоперек дороги, але перед тим, як зупинитися, зіпхнув «шкоду» Аліції з дороги.

Поліцейські розповідали, що розтрощене було все, навіть обидва номери, тож вона напевно не мучилася.

Вони були знайомі п’ять років перед тим, як він запропонував одружитися. Уже через рік вони жили разом у Познані. Це було за місяць після того, як він уперше побачив її голою. Вона повезла його на виставку Енді Воргола до Варшави. Вони винайняли кімнату в готелі. У темряві вона пішла до лазнички, а коли повернулася, він шукав годинник і запалив лампу на столику. Вона стояла перед ним, почервоніла від сорому, а він від розгубленості опустив голову і не дивився на неї. Відтоді він відчув, що вона стала його жінкою.