Януш Вишневський - Коханка

Старші, вже неодружені, найчастіше після відповідного судового рішення, і молодші, неодружені за визначенням, ясна річ, не всі, але більшість, мали одну спільну рису: якщо в них не було проблем з ерекцією, то обов’язково була ерекція з проблемами.

Молодші — переважно гармоніки. Так я їх називала. Вони складалися тільки з тестостерону й адреналіну. Не дуже добре розуміли, що саме роблять, але робили це цілу ніч. Проблеми з їхньою ерекцією полягали в тому, що вона у них відновлювалася через п’ятнадцять хвилин, і хоча на мене це не справляло особливого враження, самі вони були переконані, що заслужили за це медаль. Уранці йшли додому, горді собою, мов гладіатори, а моє обличчя було подряпане їхньою дводенною щетиною, а піхва боліла від їхнього адреналіну.

Мої однолітки спершу цілий вечір розповідали, ким вони уже стали або ким стануть незабаром і відразу після цього у них траплялася нормальна поміркована ерекція, але вони були занадто начитані. Начиталися інструкцій з обслуговування клітора та зони G, знали абсолютно все про вступні любовні ігри та окситоцин, поводилися зі мною як із домашнім кінотеатром. Увімкни тут, підкрути там, натисни дві кнопки разом і тримай як мінімум п’ять секунд, тоді отримаєш найкращу якість зображення і звуку. Але так воно не працює. Жінки — це не шафи з меблевого магазину ІКЕА, які можна самому змонтувати за інструкцією.

Ті, яким уже виповнилося п’ятдесят, були впевнені, що вони настільки ж привабливі і презентабельні, як титули чи посади на їхніх візитівках. У них було більше сивого волосся, але і спокою також було більше. Вони могли довше чекати, прочитали більше книжок, розповідали про своїх колишніх дружин і завжди оплачували всі рахунки. А потім були настільки захоплені викликанням, підтримуванням або підсилюванням своєї ерекції, що зовсім забували, навіщо хочуть її викликати, підтримати чи підсилити. Цілковито забували про мене, зосереджені на своєму чотирнадцяти- або меншесантиметровому еґо. А потім уранці я знаходила у своїй сумочці їхні жалюгідні візитівки, якими вони так пишалися.

Рівно через сто вісімдесят два дні після того, як я поміняла замки у дверях свого помешкання, я їхала у відрядження з центрального вокзалу Варшави до Торуня, щоб зробити інтерв’ю для газети, в якій працюю. Коли платила за квиток, то витягла з гаманця двісті злотих однією банкнотою і касирка не знайшла здачі. Я озирнулася, щоб запитати когось із черги, чи не розміняють мені цих двісті злотих. Він стояв за мною. Мовчки взяв із моєї застиглої від подиву й переляку руки ті двісті злотих, підійшов до каси і сказав, що він також їде до Торуня і хотів би сидіти поруч зі мною. Касирка дала йому два квитки і здачу. Він схопив мою валізку, і ми мовчки рушили до потяга. А коли спускалися на ескалаторі на перон, із якого від’їздив потяг до Торуня, він став за мною впритул і почав важче дихати, цілував мою шию та обережно перебирав губами моє волосся. І знаєш, що я відчувала тоді?! Колись я читала репортаж, де були описані відчуття наркомана, який протягом тривалого часу не міг уживати наркотиків, бо був у в’язниці.

А потім, коли він нарешті отримав свою доріжку чи порцію ЛСД, втягнув її до носа чи впорскнув до жили, то відчув щось на зразок оргазму чи різдвяної ситості після багатьох тижнів посту. На сходах того ескалатора, коли ми поспішали на потяг до Торуня, а він торкався вустами моєї шиї, я відчувала те саме. І тоді на якусь мить перелякалася, чи не плутаю часом кохання із узалежненням від нього. Узалежненням, схожим на наркотичне. Як від ЛСД, морфію чи валіуму. І ця думка зовсім не видалася мені абсурдною.

Після тієї поїздки до Торуня він знову отримав ключі до мого помешкання. Нові ключі. І знову по п’ятницях приїздив на паркінг біля мого офіса і забирав мене на Гель, до Устки чи до Бещад. Його дружина тим часом народила другу доньку, Наталію.

Що в ньому такого незвичайного?

Незвичайного в ньому? Як це що?! У ньому все незвичайне! Уже перші години його присутності в моєму житті були незвичайні. Це трапилося в Італії, коли я, вся заплакана, стояла у морзі.

Останній рік мого навчання. Я писала дипломну роботу про творчість італійського Нобелівського лауреата сімдесятих років поета Еудженіо Монтале. Сама собі його вибрала. Я, студентка факультету романістики, захоплена поезією Монтале, вирішила написати дипломну роботу про італійську поезію французькою мовою. А поїхати до Ліґурії та Італії мене намовила Моніка. Я перенесла захист на осінь, і ми подалися до Генуї, щоб далі подорожувати Ліґурією. Моніка бачила, що мене мучать докори сумління за перенесення захисту, і заспокоювала мене: