Януш Вишневський - Коханка

Він пробрався через «Алею снайперів» до готелю Holiday Inn. Віддав знайомому журналістові з CNN листа до неї. На зворотній дорозі вирішив піти на базар і купити трускавок, які дуже любив. Бомба розірвалася на південній частині ринку, коли він повертався, ласуючи трускавками з сірої торбинки.

У квітні 1992 року серби оточили Сараєво. Коли у вересні 1995-го облогу було знято, у місті вже загинули понад десять тисяч людей, зокрема й тисяча шістсот дітей. Серед них були й поляки.

Однієї липневої ночі 1993-го він сказав їй, що хоче поїхати туди. Вони сиділи на камінні на березі моря в Устці, пили вино з пляшки і дивилися на зорі. Він узяв її долоні, притиснув до вуст і сказав:

— Дозволь мені… Будь ласка.

Попросив декана надати йому відпустку. Нікому нічого не сказав. Подзвонив до знайомого, потім поїхав до Берліна і звідти дістався до Сараєва разом із вантажем гуманітарної допомоги. Через три тижні польська пресслужба цитувала його репортажі у більшості своїх матеріалів із Сараєва. Марта вважала його героєм, але Аді не вдавалося навіть пишатися ним. Вона боялася. Постійно жила у панічному страху. Коли дивилася в новинах інформації з Сараєва, почувалася так, ніби це оголошують вирок Анджеєві.

Він писав їй. Щодня. Листи надходили часом з Берліна, часом із Відня, інколи з Брюсселя. Але найчастіше з Лондона. У Сараєві він заприятелював із журналістами з CNN, які мешкали в Holiday Inn , саме вони надсилали його листи з усіх цих міст.

Готель Holiday Inn був єдиним місцем, яке не рухали своїми бомбами серби. Там мешкали журналісти найбільших радіостанцій і телеканалів світу, тому артилерія не чіпала цей будинок. Але не підступи до нього. Навпаки. Там можна було вбивати. Алея, біля якої стояв готель Holiday Inn , отримала зловісну назву «Алея снайперів». Серби стріляли навіть у псів, що пробігали мимо. Але тільки до зими 1993/94. Потім псів не стало. Усіх з’їли.

Анджей написав їй про чоловіка, який утративши після вибуху гранати дружину і трьох доньок, збожеволів. Він зробив собі шолом із газети і пішов прогулюватися «Алеєю снайперів», певний, що у цьому шоломі йому нічого не загрожує. «Я стояв неподалік і бачив, як вони прострелили його навиліт уже через п’ятнадцять секунд», — писав Анджей.

Він писав також про інші місця і смерті. Наприклад, про регулювальницю автомобільного руху на вулицях Сараєва. Вона завжди мала бездоганний макіяж, ідеально випрасувану форму й дуже вузьку спідницю. Стояла на перехресті та керувала дорожнім рухом. Навіть тоді, коли вже не було руху, яким треба було керувати. Такий от спосіб боротьби проти божевілля за допомогою підкресленої нормальності. Одного дня регулювальниця загинула на вулиці.

Або про квартет струнних інструментів, що грав у церкві, яку не розбомбила артилерія. Вони грали при свічках, а надворі було сімнадцять градусів морозу. Бетховен, Моцарт і Ґріґ. І тут поряд розірвалася граната.

«Але вони продовжували грати. До кінця», — писав Анджей.

Після цього концерту вона отримала найгарніший любовний лист з усіх, які могла б собі уявити. Анджей сидів у бомбосховищі разом з іншими, слухав Наталі Коул і писав:

Адусю,

є люди, які пишуть такі речі, коли їм вісімнадцять, є ті, що ніколи не пишуть нічого подібного, є й інші, котрі вважають такі тексти неправдоподібними, а є люди, які мусять написати такий текст, коли їм хочеться переказати якусь інформацію.

Бо вони кохають і усвідомлюють власний егоїзм. Я один із таких егоїстів. І тому пишу цей текст.

І буду таким завжди.

Я пам’ятаю і часто пригадую собі незвичайні подробиці нашого життя.

Незабутні, «Unforgettable».

Твоє пухнасте волосся на моїй щоці, твій погляд, доторки, твої зітхання, вологість твоїх вуст, коли вони зустрілися з моїми у тому нічному трамваї, їхню нетерплячість.

Я пам’ятаю смак твоєї шкіри на плечах, пам'ятаю твій неспокійний язик у моїх вустах, тепло твого живота під моєю долонею, яку притискала твоя, зітхання, зізнання, віддавання, безсоромність, пожадання, сповнення…

Незабутнє «Unforgettable, that’s what you are…».

І ті короткі миті, коли я знав, що ти відчуваєш те саме, що і я…

Коли ти пишалася моїми здобутками, коли ревнувала мене до інших жінок, які навіть не звертали на мене уваги, коли ти дзвонила до мене просто так, без причини, котрогось понеділка або п’ятниці, коли говорила: «Я обожнюю тебе», — і присоромлено клала слухавку.

«You feel the same way too…»

Мені здається, що ми нерозлучні…

Що це просто вже трапилося і що так буде завжди.