Олександр Ірванець - Сатирикон-XXI (збірка)

Вона простягла Іванові копистку, забрала в нього з рук пружну й неслухняну жовтогарячу нитку та вкинула її до виварки, для цього тільки ледь піднявши кришку. Та запах знову просякнув довкілля. Тут, зблизька, він робився майже нестерпним.

— А що це ви варите? — Іван розумів, що дурнішого питання годі вигадати, та все ж…

Баба знизала плечима.

— Що варю? Те, що вони від мене хочуть. Вони хочуть теє, як то його… Єдність! А яка може вийти єдність, коли… Та ти сам бачиш!

Із цими словами вона не озираючись почовгала до мокрої купи під стіною. Та за хвилину вже й повернулася, тримаючи у вузлуватих пальцях із десяток ниток різних кольорів, які звивалися й перепліталися. Витягнувши руки перед собою, вона ще звіддалік звеліла Іванові:

— Відкривай виварку! Тільки обережно!..

Іван узявся рукою за кришку, обпік пальці, смикнувся. Кришка покотилась на підлогу, загриміла, танцюючи дзиґою. Баба з прокльонами кинулася її піднімати, плутаючись у спідниці й випустивши нитки з однієї руки. Іван здивовано провів їх поглядом, коли вони поповзли під плитку, підтягаючись, немов дощові черв’яки.

— Що ти за розтелепа! Одоробло таке непотрібне! Руки в тебе звідки ростуть? — Баба притьмом закрила виварку й потрусила в повітрі обпеченими пучками. — Ти хоч би щось зробити годен?

— Випустіть мене звідси, тьотю! — заканючив Іван, уже остаточно занепавши духом. — Мені додому треба! Я не хотів…

Баба люто, знову люто зиркнула на нього знизу вгору.

— Іди! Іди, кажу тобі! Набрид ти мені. Усі ви такі! Пішов звідси!

— Куди?.. Куди мені йти, скажіть? Бо там… — Іван показав собі за спину, хоча давно вже втратив у цьому просторі напрямок, звідки прийшов сюди. — Тамті двері, вони зачинилися…

— Там ти вже не вийдеш. Підеш складами. Це далеко, але з тамтого боку ще може бути відчинено. — Баба ввіпхала кілька ниток, яких не випустила, під кришку виварки й витерла руки об спідницю. — Ось тут пройдеш. Дивись…

Вона підійшла до краю металевих дверей у стіні та потягнула на себе важіль, який так само був пофарбований зеленою олійною фарбою, що вже взялась іржавими плямами. Важко й зі скреготом половинка брами посунулась десь на півметра.

— Іди прямо, тільки трохи вправо забирай. Як дійдеш до грошей, то вихід уже близько.

— До яких грошей? — Іван знову розумів, що його питання недоречне, але стриматися знов не зміг.

— Сам побачиш. Іди вже, іди… розтелепо!..

У її голосі, крім роздратування, вчувалося ще й зовсім трохи співчуття.

Іван протиснувся в щілину брами та швидко пішов уперед, намагаючись не озиратися. Тут теж панувала напівтемрява, тож він не одразу роздивився, що стіни того довжелезного коридору, яким він іде, — це не зовсім стіни. Чи й зовсім не стіни. Довжелезні металеві полиці були щільно заставлені однотипними дерев’яними ящиками, оббитими бляшаними смужками. Полиці тягнулися кудись далеко вперед, ящики мали нетесані боки, тож при доторку до них кололись неболючими м’якими колючками. Потім ящики скінчились, на полицях їх змінили мішки, міцно перев’язані шпагатом. На одному з мішків трохи світлішим сіріла латочка з іншої тканини — Іван зумів розібрати на ній напис, зроблений вибляклим чорнилом: «Зѣрно рѣквизированно в сѣлѣ Лукашевка Золотоношского уѣзда полтавской губерніи 11 авг. 1927 г.». Інші лантухи час від часу теж повертались до нього підписаними боками, та читати ті написи часу не було. Відчуття безнадійного спізнення стиснуло груди. Сором і біль запульсували у скронях. Він було кинувся бігти, та за кілька кроків перечепився, боляче вдарившись кісточкою об щось тверде. Під ногами темніли якісь предмети, та роздивитись їх у напівмороці було важко. Потерши забите місце та трохи накульгуючи, Іван невдовзі дійшов до першого перехрестя: стелажі з мішками там закінчувались, натомість праворуч і ліворуч розбігалися такі самі стелажі, виповнені цього разу картонними коробками. Поміркувавши хвилинку, він повернув праворуч і не пошкодував: за кілька хвилин попереду почулись якісь звуки, швидше за все — механічного характеру. Ритмічне постукування й гудіння вказували на роботу невидимого двигуна, десь уже зовсім неподалік. Ще й у всьому просторі навколо зробилося набагато світліше. Коробки на стелажах стояли одна на одній, по чотири, рівними рядами. Несподівано ряд скінчився. Стелажі увірвались, далі було видно безліч мішків, ящиків, коробок та інших закритих ємностей просто під ногами, на землі чи на підлозі — це вже роздивитись було майже неможливо, так щільно все було заповнено. Із деяких мішків і коробок усе ж визирали фрагменти речей, часом простих і зрозумілих, пластмасові дитячі машинки, березові віники, саме ті, із якими ходять до парилки, кирзові солдатські чоботи, полотняні будівельні рукавиці… Траплялись і якісь складніші обладунки та прилади — щось металеве, нікельоване, із шарнірами та кронштейнами витулялося з коробок, проламавши чи продавивши їхні картонні стінки, часом слабо відблискуючи райдужною плівкою шліфованої оптики об’єктивів невідомого призначення. Звук невидимого двигуна трохи приглух і зсунувся кудись убік і вгору.