Олександр Ірванець - Сатирикон-XXI (збірка)

— Та ні, дякую, я вже якось… — Ти підходиш до скляних дверей, завважуєш, що вони закриті на імпровізовану колодку, себто звичайна ніжка від табуретки запхнута попід паралельні ручки. Вивільнієш ніжку, ставиш її на підлогу під дверима й виходиш назовні.

Ого-го… Дощ не просто посилився, він ллє згори суцільним потоком, неначе водоспад, по куртці одразу заструменіли патьоки, за комір потекло, холодний і вологий вітер забив дихачку. Затуляючи обличчя рукавом, ти намагаєшся зорієнтуватися, та бачиш лише якісь невисокі деревця, посажені вздовж брукованого хідника, і жовтуваті стіни неоднакових будинків, які гублять свою перспективу в суцільній стіні дощу. Будинки явно давні, нагадують стару добру австрійську забудову десь у Чернівцях або у Львові… Справді, у такому районі колись у Львові мешкав твій армійський приятель Андрій саме перед тим, як виїхав до Канади. Он і табличка на стіні. Підійти б лише ближче. Ану?.. «Вул. ген. Коновальця». То це що — справді Львів?!

Ти зацьковано кидаєшся вулицею туди й сюди, вступаючи в калюжі вже обома ногами й не звертаючи на це уваги. Під ногами потоки води вливаються до каналізаційних решіток — і ті решітки старі, львівські, з вилитими на них написами латинкою. На стіні одного з будинків завважуєш телефон у невеликій дерев’яній чи то будці, чи то скриньці зі скляними віконечками. Таки Львів! Озираєшся на всі боки, як останнього порятунку, виглядаючи високі скляні двері, із яких ти вийшов кілька хвилин тому. Схожих дверей багато, але тих — за ними ще блакитнувато жевріло «денне світло» — не видно ніде. І раптом, коли вже жодної надії не лишається, десь майже поруч, неначе зі стіни, виходить жіноча постать із відром і, пригинаючись під дощем, швидко виливає брудну воду до й так переповненої каналізації. Ти біжиш у той бік, лишаючи буруни в потоках на тротуарі, а жінка ледь підіймає голову тобі назустріч, прикриваючи волосся рукою, і нібито всміхається, хоча розгледіти це достеменно під таким дощем нелегко. Ось і двері, високі, із прозорими, незаштореними вікнами, ти щойно пробігав повз них, і то не один раз, та не бачив, хоча пильно обдивлявся все навколо й далекозорість твоя в такому разі не могла стати тобі на заваді, швидше навпаки. Доки ти добіг, жінка вже сховала за спину порожнє відро й відступила до дверей, щоб не мокнути марно кілька зайвих секунд. Вона з усмішкою — таки з усмішкою! — чекає на тебе, не зачиняючи дверей у тебе перед носом, хоча й могла б. Ти влітаєш усередину, стріпуєш краплі на підлогу й видихаєш:

— Пані, скажіть, це й справді Львів?

— Но, видите! — Вона задоволено розводить руками. — Я вам то казала, ше як тілько ви піднялися. У нас тутай часом люди виходят і так само, як ви тепера, гублят си. То я вам зразу хтіла порадити: ідіт до пана Юзя, він вас пустит до рана посидіти. От ходіт, я вас проведу.

Жінка ставить порожнє відро десь поруч, за дверима, де вже стоїть і швабра з акуратно розправленою для просушування шматою, одягає сіренький плащ, зачиняє двері ніжкою від стільця, вимикає світло й прямує до протилежної стіни, у якій ти тільки зараз помічаєш маленькі дверцята, проходячи в які навіть їй, цій тендітній нічній прибиральниці, доводиться пригинатися, а тобі — пройтися навприсядки, як солістові танцювальної групи ансамблю імені Верьовки. На щастя, за дверима немає ніякого приміщення, а лише замкнений із усіх боків внутрішній дворик — таки справді це Львів! Балкони на кількох поверхах по периметру біжать над вами, сходячись у прямокутник; на тих балконах де-не-де сушиться білизна й стоять виставлені з квартир непотрібні меблі та речі, вазони з фікусами, велосипеди і т. п. Пригинаючись під струменями води, жінка задріботіла через двір до наступних дверей, які завели вас обох у під’їзд, а далі й до якогось чи то помешкання, чи то складу, одразу було не розібрати. Та в будь-якому разі приміщення те вражало крайнім ступенем своєї захаращеності й водночас якимсь незрозумілим затишком. Після вогкої ночі й дощу тут пахло кавою з цинамоном, добрим тютюном та старовиною.

— Пане Юзю! Пане Юзю!.. — Погукала жінка в глибину захаращеності. — Ще не спите?

— Добрий вечір, то ви, пані Олю?! — Із-за лаштунків, із-поміж шаф, тумбочок, дерев’яних ящиків і картонних коробок виступила міцна коренаста постать.

Чоловіка ще не можна було добре роздивитися, та якась внутрішня сила вже струменіла від самої його мови. Убраний пан Юзьо був у довгу, схожу на моряцький бушлат чорну куфайчину, застебнуту під саме горло, і в спортивні штани. У руці тримав люльку, яка поширювала довкола приємний вишневий аромат. Він підійшов на кілька кроків ближче, і ти завважив, що волосся в нього на голові руде й ріденьке, а крупні риси обличчя, певно, замолоду чіткі й виразні, дещо розпливлися, мабуть, від регулярного й тривалого вживання алкогольних напоїв.