Олександр Ірванець - Сатирикон-XXI (збірка)

Шлойма нерішуче спинився біля самого ліжка, шукаючи очима, де б тут можна було присісти.

— Сідайте ось тут. Петре, дай стільця людині, — промовила письменниця неголосно, але твердо й розбірливо. І тільки зараз Шлойма помітив, що в палаті є іще хтось. В ногах ліжка, скулившись і злившись зі шторами, сидів і неначе куняв невисокий, проте широкоплечий чоловічок з борідкою на вилицюватому обличчі психіатра-невропатолога. Почувши звернені до нього слова старої письменниці, чоловік метушливо підхопився й, витягнувши з-під ліжка біле судно, в якому щось плюскотіло, перехопив його шийкою вперед і прожогом вилетів за двері палати.

— Ось, тепер ми самі. — Степанида Добромолець, стиха крекнувши, повернулась на лівий бік, обличчям до Шлойми, від чого ліжко протяжно верескнуло. — Тепер можемо спокійно поговорити. Як ви доїхали? Яка там у вас погода?

— Дякую, нормально. — Фраза вискочила зі Шлойми без жодного осмислення, як стандартна відповідь на стандартне запитання. — Погода… як зазвичай погода у вересні.

— Ви їхали сюди автобусом чи потягом? — наступне запитання було вже менш стандартним, та не менш незрозумілим.

— Я приїхав автом. Автомобілем, Степанидо Порфирівно. — Шлойма підійшов ще на крок ближче й, не питаючи дозволу, легенько опустився на ліжко в ногах у письменниці, саме на те місце, де нещодавно сидів чоловік, називаний Петром, який щось довго не ніс обіцяного стільця.

— Автомобілем… Ви маєте свій автомобіль? У вас там письменник може дозволити собі мати власний автомобіль… — У голосі старої письменниці бринів чи то смуток, чи то погано прихована заздрість.

Шлойма вирішив обережно прояснити все до кінця. Степанида Добромолець підтяглась за бильце ліжка і підбила сама собі подушку під головою, щоб краще бачити співрозмовника.

— Ні, це не моє авто. Колись я мав авто, але воно вже старе, не пройшло техогляду. А це я винайняв, узяв напрокат.

— У вас там можна взяти авто напрокат? Як це цікаво…

— Можна… як усяку іншу річ. — Розмова котилась якимсь незрозумілим, непередбачуваним руслом, але направляти її Шлоймі не хотілося.

— Отож-бо й воно — як усяку річ! У вас там і людина стає річчю! І людину можна взяти напрокат! А особливо — жінку! Жінка у вас стає предметом торгу! Вона змушена продавати своє тіло, потоптувати власну гідність, жіночу честь! — Степанида Добромолець вже не промовляла, а кричала ці фрази кудись вгору, у стелю чи в зашторене вікно, так що Шлойма навіть подумав про можливу наявність якихось прослуховуючих пристроїв у палаті номер 22. Він не мав що відповісти на гнівні інвективи старої письменниці, та вони начебто й не дуже стосувались його особисто. Принаймні якоїсь своєї власної вини за пригноблене становище жінок у світі він не почував. До жінок він ставився з помірною приязню та симпатією, зрештою й вони відповідали тим самим.

Та за мить напад люті в Степаниди Порфирівни минувся так само раптово, як і накотився. Вона іще кілька разів гойднулась у ліжку і втихла, ніби коротка літня буря на піку власної активності. Недовго помовчавши, стара письменниця продовжила сеанс запитань-відповідей:

— А скажіть мені, молодий чоловіче… Там у вас начебто був колись, за часів моєї молодості… якийсь молодий перспективний прозаїк. Прізвище його… прізвище на «а» закінчувалося. Причина… Плачина… Діброва… Мерега… Якесь таке прізвище. То я хотіла б у вас поцікавитись — він живий іще? Нічого з ним не трапилося? Що він пише тепер?

«Нічого не зрозумів. Де це — „там у вас“? І коли були часи її молодості? Чому я мушу про це пам’ятати? Та й прізвище таке нічогісінько мені не каже — Кручина, Дрючина…» — Усі ці думки безпорадно пролетіли в голові у Шлойми, і він, аби хоч щось відповісти, пробурмотів після паузи:

— Він… він працює. Пише, видається. Критика його хвалить. — Бо розчаровувати й нервувати стару письменницю не хотілося, згідно з вказівками Самчука, який чекав за порогом. Та вона й сама, здається, вже забула своє попереднє запитання, бо на кілька хвилин знову зосереджено замовкла, потім довгим зусиллям-рухом дістала звідкись із-за спини прозору пластикову кисневу маску зі шлангом і, піднісши її до обличчя, зробила кілька тяжких, хрипких, глибоких вдихів.

— Розумієте, я тут уже давно… — Вона знову серйозно й осмислено подивилася Шлоймі в очі, відвівши маску від рота. — І, напевно, вже тут і залишуся. Тому я сьогодні подзвонила в обком, зв’язалася особисто з товаришем Манасенком, і він дав добро на цю нашу зустріч. Так-так, не дивуйтесь! Ви, напевно, чули, що Степанида Добромолець постійно перебуває в опалі, в опа… опозиції… Але й тут, у нас вміють прислухатись до думки письменника… інколи. Коли бувають змушені до цього. Й навіть роблять відповідні кроки назустріч. Якщо виявити характер і на цьому наполягти. Якщо твердо настояти.