Олександр Ірванець - Сатирикон-XXI (збірка)

Метелецький подивився йому вслід, іще раз протер окуляри, насадив їх на носа і розвів руками.

— Добре, шановні, роботу над майбутнім спектаклем продовжимо завтра. Самі бачите, сьогодні Семен Маркович трохи… не в формі. Всі вільні.

Ігор не ввійшов, а буквально вбіг у Вікторову гримерку. І саме вчасно — Віктор уже повільно скручував комірця алюмінієвої безкозирки з пляшки настоянки «Цукрова». На вузькому гримерному столику лежало п'ять чи шість пересохлих цукерок-подушечок з повидлом.

— О, добре! — Віктор повернув голову в його бік. — А то я вже без тебе починати зібрався. То що там? — Він дістав з шафки-трюмо пластикового стаканчика, точнісінько такого, в яких у буфеті подавали каву, налив туди на два пальці настоянки і простягнув товаришеві. — Давай! Поїхали!

Ігор махнув, бридкий смак «Цукрової» обпік піднебіння, потім горло і заструменився кудись донизу, в глибини організму. Подих на мить забило, очі засльозились, та потім все минуло.

— Нову постановку Метелецький робитиме… — видихнув він разом з випарами настоянки. Віктор відвернув обличчя:

— Це я зрозумів. І що ставитиме?

— Того, як його?.. «Царя Едіпа». Знаєш таку п'єсу?

— Ні… Хоча начебто в технікумі, коли вивчали той, західний театр занепаду, то згадували якусь подібну назву. Цар якийсь чи, може, король…

— Король? Може, король Лір?

— Може, й король… — Віктор теж випив і, впхавши до рота подушечку, заходився ганяти її язиком. — Фу, ну й гидота ця «Цукрова»!..

— А ти не запам'ятав, що то за п'єса?

— Яка? Про короля?

— Так. Про короля.

— Ні, зараз не згадаю. Так, у підручнику сторінки прогортав, коли до заліку готувався. Я ж тоді вже над дипломною працював. «Партизанська балада», пам'ятаєш? Я там Грицька грав. Грицька-підпільника.

— Шкода…

— Що шкода? Чого шкода?

— Шкода, що не запам'ятав…

— Та перестань ти! Давай по другій!

Ігор більш-менш отямився вже за квартал від свого будинку. Ніби в тумані пригадувалось, як їхав трамвай, від театру, через річку, мостом, і там, на мості, у брудних надвечірніх сутінках, начебто хтось когось намагався упіймати, гнався, кричав, і всі пасажири у трамваї прикипіли до вікон, мовчки спостерігаючи, і лише мала дівчинка десь у матері на колінах запитала високим голоском: «Мамо, а сьо таке підемік?»

«Ну й бридота ця „Цукрова“… — Думка прийшла до голови ословесненою, конкретною. — Н-У Й Б-Р-И-Д-О-Т-А». Ніби вогненні літери стояли перед очима. Ігор приклав руку до живота, в якому смоктало і нило. «Чого ж ти хочеш, якщо лише два смажених яйця зранку і скількись там подушечок з повидлом у Вікторовій гримерці… і ще та кава?..»

Ліхтарі скінчилися, тож треба було пильно вдивлятися під ноги, аби не ступити у пащу відкритого каналізаційного люка. Підворіття накрило вже цілковитою темрявою, навпомацки, на самій лиш інтуїції вдалося відчинити двері до під'їзду — зрештою, вони не дуже-то й зачинялися, тримаючись на одній лише верхній петлі: якось хтось із сусідів, повертаючись так само напідпитку, вибив їх ногою. Давно неметеними сходами піднявся на свій другий поверх, пошкрябав ключем по дверях, трапив до замкової шпарини і…

— А тато знову п'яний прийшов! — проспівала Марина, стоячи в коридорі між кухнею та кімнатою. Її погляд знизу вгору був уїдливим і насмішкуватим. — Чуєш, мамо?! — гукнула вона в причинені кухонні двері. — Тато знов напився!

— Але ж ти й… — видихнув Ігор, намагаючись розшнурувати лівого черевика і втрачаючи рівновагу. — Але ж ти й… дитина, Марино! Гик! — Правицею довелось ухопитися за вішалку.

З півтемряви кухні визирнула Ліда — в халаті, з розпущеним темно-русявим волоссям. Її змучене, виснажене обличчя, здавалося, було суцільним осудом, втіленням осуду в найвищій, останній інстанції, без жодних апеляцій і касаційних скарг.

— Зарплати, звісно ж, не давали?

— Не давали!.. — Язик у роті ворушився погано, ніби розбухнувши й заповнивши собою не тільки ротову порожнину, а й усю голову. — Є щось почеве… повеве… пове-че-ря-ти? — з третього разу по складах вдалося вимовити фразу до кінця.

В очах у Ліди роздратування перемішалося зі співчуттям. Спершу співчуття було зовсім мало, та за якусь хвилину очі трохи потеплішали.

— Ну, давай, проходь, я зараз щось придумаю.

В кухні під стелею слабенько жевріла двадцятиватка. Стіл, застелений картатою цератою, був порожнім, коли не рахувати синьої в білу цяточку сільнички, яку хтось із друзів привіз у подарунок із гастролей до столиці. Ігор важко сів на табуретку і сперся об край столу. В животі нило і смоктало. В роті було гидко.