Олександр Ірванець - Сатирикон-XXI (збірка)

— Знаєш, Кирюха, для чого тебе покликано?

— Знаю, — Кирюха чомусь теж не міг дивитися на Азар’яна й очі опустив. — Знаю й усе зроблю, що може знадобитися.

— При тобі оружжя твоє? — Азар’ян знову підвів і опустив очі. — Справне воно? Не підведе, як доведеться кнєзівен защіщати?

Кирюха лише буркнув щось нібито ствердне, що й сам слабо зрозумів, та Азар’яна, схоже, його відповідь не вельми й цікавила. Старший над десятниками приострожив коня й погнав уперед. Порівнявшися з Кнєзем, він схилився і щось почав володареві повідати, показуючи назад, у бік Кирюхи. Володар прикивнув, і процесія продовжила свій рух. Невдовзі кам’яна огорожа вздовж берега закінчилась, проминули руїни останнього з великих мостів, а ще за кількадесят хвилин вони дісталися безлюдного й чистого піщаного пляжика, на якому мілководдя негусто поростало поодинокими стеблами очерету.

Ноші, килимами завішені, смерди акуратно на пісок опустили-поставили й відійшли, залишивши нянькам допомагати донькам Кнєзевим звідти видостатися. Гридні роз’їхалися широким півколом, щоб усе навкруги добре бачити й усякій можливій небезпеці протистояти. Азар’ян із Кнєзем разом спішилися, та старший над десятниками, розуміюче кивнувши володареві, пішов піхотою до гриднів, щоби з ними разом звіддалік ритуал священний споглядати. Волфи з хитарами ввійшли у воду по коліна та й завели якусь нову пісню, вже без слів, самим мугиканням. Няньки, всі чотири, попід руки дівчаток із нош вийняли-вивели, білу льолю на них поправляючи. Роздвоєна доверху льоля, а знизу дві ніжки худенькі дибають, переступають босо по піску прохолодному.

Кирюха спішився, і гридень, що його привіз, погнав коня до своїх, до півкола. Кирюха роззирнувся і спершу спрямувався в бік Азар’яна, щоб ритуалові не перешкоджати. Та Кнєзь, владно руку піднявши, його до себе підкликав. Довелось підійти, під пахвою Калашнікова притискаючи.

— Дивись, Кирюшо, в обидва, — Кнєзь був серйозним, дивився спідлоба, слова виважував. — Дивись, шоб чого не случилося… На твоє оружжя рощитуємо, єслі б шо…

Кирюху раптом пронизало усвідомлення несправжньості всього, що відбувається. «Вони все знали, все…» Відбитий у мертвих очах коханої лютий лик Азар’яна, Кнєзеві очі потуплені, бігаючі — усе це разом наче встромилося тупим шпичаком десь у груди й повільно оберталось, накручуючи на себе нутрощі, змащені олією душі. Він мугикнув точнісінько так, як ото недавно у відповідь Азар’янові, і відійшов на кілька кроків берегом.

Няньки попід руки завели у воду доньок Кнєзевих спершу по коліно, а потім іще трохи глибше. Сонце танцювало незчисленними відблисками на поверхні води. Піпсікола з Кукаколою, спершу повискуючи від холоднуватої води, аж тепер завважили на березі Кирюху. Заусміхалися дівчатка, руками замахали:

— Кирюхо! А йди до нас, Кирюхо!..

Розвів руками Кирюха — мовляв, не вільно мені, не пристало ритуал порушувати, біля вас у цю мить лише няньки з волфами мають перебувати, а я тут ось, на березі, перетопчуся, потім, потім поспілкуємося…

Няньки кнєзівен у воду посадили, хоча ті й опиралися, і заходилися омивати-підмивати-змивати-вмивати, щось ритуальне вслід волфам підмугикуючи. Гридні на березі скоса-крадькома на те диво-видиво позирають: не щодня ж їм на потворок володаревих подивитися випадає, не всі ж у дім Кнєзевий ухожі. Азар’ян на них час від часу прикрикує, щоб не надто витріщалися. Сонце по воді виграє-виблискує. Вітерець легенький брижі по Ріці пускає, листям підсохлим на верболозах шарудить. Згори за течією щось пливе таке, неначе колода чимала, видовжена, і буруни за нею незвичайно довгі тягнуться…

Здобич на Ріці знайшлася зовсім скоро. Такого Очамимря й не чекала. Цілком беззахисні двоногі істоти зібралися невеликими зграйками у воді й на березі. Ящірка завважила їх ще звіддалік і вирішила якнайближче підкрастись непоміченою. Вона не забула про відсіч, яку отримала від однієї зграї таких істот кілька днів тому, тож зараз було важливо не дати їм зібратися всім гуртом. Потрібно їх якомога більше розпорошити, розігнати: поодинці їх буде легше переловити. Вона вже чула в пащі смак їхньої ніжної солодкої плоті, тож і далі пливла, ледве стримуючись, та все ще виставивши з води лише очі й ніздрі. Підгрібала хвостом тихо й обережно: якнайдовше, якнайдовше слід було лишитись непоміченою.

У воді запахло кров’ю — спершу слабенько, ледь-ледь відчутно, потім сильніше, наростаючи, пробуджуючи в ящірки дедалі більший голод. Запах струменів проти течії, знизу, завернутий якимось підводним потоком. Чотири чорні незграбні постаті скупчились на мілководді навколо п’ятої — усієї в білому, невеликої й не подібної до решти двоногих. Ця істота теж була двоногою, але зверху мала дві пари передніх кінцівок, два тулуби, дві голови. Ще дві постаті в чорному також зайшли у воду і, щось підвиваючи, повільно походжали. Інші двоногі стояли віддалік, на березі. Атакувати слід було тих, що у воді: здобич аж сама просилася, пропонувала себе, хотіла бути з’їденою. голод клубочився в нутрі. Очамимря нечутно підпливла до них уже зовсім близько, доки зважилась на остаточний кидок.