Олександр Ірванець - Загальний аналіз (збірник)

Кирюха присів, підібгавши коліна.

– Дєвочка твоя… ето… – Кнєзь затинався, добираючи слова. Його очі бігали то під лоба, то ліворуч-праворуч.

– Корочє!.. – Перебив володаря Азар’ян, рішуче зціпивши зуби. – Корочє. Пішла твоя янка пару днєй назад купаться там, више, на Ріку. І шось її там з’їло. Ти не повіриш!.. – старший над десятниками раптом затарабанив скоромовкою.

Приголомшений Кирюха тільки постеріг, як він, на відміну від Кнєзя, впер свої очі в одну точку десь під стелею і не відводив їх, доки не випалив усієї фрази до кінця.

– Так її, понімаєш, поїло, ну просто як ножем порізало. Ти не представляєш, Кирюха! Ніби ножем порізало. Такі зуби гострі! Ну, ми тебе не дожидались. На тіло страшно подивитися було. Похоронили ми її. Там, де ото вона сидіть любила. Під горою, на поскотинці. Вот.

– Ти, Кирюха, ето, – Кнєзь і далі затинався. – Ти духом не падай. Бо ти нам нужен будеш у бліжайше врем’я. Будем шукать, шо ж то таке людей загризає біля Ріки… Ти слиш мене, Кирюш?..

Кирюха сидів заціпеніло, обхопивши руками коліно. Він розумів звернені до нього слова десь неначе в глибині голови, в глибині мозку, в глибині свідомості. Поверх них залягало нерозбірливе шамкотіння старої пророчиці з Канева. Ніби вві сні, він підвівся й непевним кроком вийшов із шатра.

У вухах гупало: «янки нема-янки нема-янкинема-ян-кинемаянкинемаянкинема…» Кирюха схаменувся, лише дійшовши до головної площі. Перейшов у бік пристані, витягнув із човна кальян, високий, скляний, міддю окутий, і, ні слова не сказавши гридням, які човен сторожували, узявши кальян під пахву, він попрямував додому.

Очамимря все йшла нічним берегом, вдихаючи запах диму, який із ледь відчутного, розлитого в повітрі перетворився вже на сильний окремий струмінь. Десь попереду, зовсім близько, було й джерело цього диму. І справді – із-за кущів вона побачила сніп червонястого світла.

Вона ще ніколи не бачила вогню, а тому й не боялася. Точніше – Боялася не більше, ніж інших їй не відомих речей. Так, трохи остерігалася. Тож, уповільнивши ходу, вона почала скрадатися поза кущами, щоб якнайближче підібратися непоміченою. Ось уже можна було розгледіти двох тих дивних двоногих істот, які присіли край вогнища, підкидаючи в багаття шматки деревини, короткі, тупі, не схожі на ті гостряки, якими їй штрикали назустріч двоногі вище за течією. Дві довгоногі й довгошиї істоти, точнісінько такі, як її остання пожива, стояли, припнуті до невисокого похилого дерева. Саме вони, мабуть почувши Очамимрю, занепокоїлися, затупотіли по землі копитами, відриваючись від припони, аж один із двоногих підвівся й гукнув щось коротко та загрозливо. Очамимря зачаїлася.

Спливло трохи часу, біле нічне світило в небі вибилося майже до свого зеніту, прориваючись крізь нерясне шмаття хмар. Двоногі сиділи біля багаття, перемовляючись усе рідше, млявіше. Потім один щось промовив до іншого, не почувши відповіді, повільно підвівся й пішов у бік, де засіла ящірка, на ходу розстібаючи свій рипучий шкіряний панцир-одяг десь у паху.

Очамимря завдала удару саме тоді, коли двоногий його найменше сподівався, розслабившись у блаженстві випорожнення. Він не встиг ні зойкнути, ні скрикнути. Стояв обличчям до куща, тож ящірка, ухопивши його згори та ззаду за міцну коротку шию, лише коротко струснула тіло туди-сюди. Щось хрупнуло, і тіло безпорадно обм’якло, підгинаючи коліна. Очамимря поволокла здобич подалі від багаття й, тамуючи наростаючий голод, покинула в кущах. Потім повернулась і крок за кроком наблизилась до майже згаслого багаття, біля якого куняв другий із гриднів, опустивши голову на коліна. Потилиця в нього так безпорадно біліла з-під коміра шкірянки. Короткий влучний удар, струс, хрускіт хребців – і ящірка волокла через галявину вже друге мертве тіло.

Налякані коні, кілька разів ставши дибки біля дерева, до якого були припнуті, якимось дивом відірвали неміцно прив’язане повіддя й зі страшним іржанням рвонули в гущавину кущів. Очамимря їх не переслідувала. Вона розуміла, що ця здобич набагато швидша за неї, особливо на твердій суші, та й уже добутого мало вистачити, щоб наситися на день наступний. Тож, дотягнувши другий труп до того куща, у якому вже лежав упольований попередньо, вона взялася до їжі. Шкіряні куртки були доволі жорсткими, але, порозривавши їх, ящірка дісталася до того, чого бажала, – найсолодшого м’ясива з усіх, їй відомих. Наївшись, уклалася спати, за вже випрацьованою звичкою, недалеко від здобичі. Біле нічне світило хилилося на захід, а схід уже поступово наливався багрянцем світанку.