Кузьма Скрябін - Я, Паштєт і Армія

— Йоханабабай, пачєму так больна? — нив Паштєт.

— Я тєбя йобну рукой в мозгі, ета будєт больна, а пака закрой мильніцу, — переконливо прошепотів Мордухович, а в наступний момент ми почули кроки кирзачів. Це був Устімич і купа шестьорок за ним. Колокольчіков своїм вокалом Хуліо Іглесіаса щось йому дорогою підтявкував. Трохи ненормально було спостерігати великого, красивого мужчину в ролі дятла, який пробує заробити пару дешевих бонусів. Видно, Вітю конкретно дістала будова того паркана.

Ми затихли, а Рома запхав Паштєту в рот свій кулак, аби зменшити ризик несподіваних звуків.

— Сємьонич, Сємьонич, вставай, — голос чергового різав повітря неприємними інтервалами. Він тряс старого, починався вібруючий храп.

— Сємьонич, кто єзділ на Нюшке по клумбє? — допитувався шеф ГСМ. Старий раптом храпанув дуже подібно до пердєжа, принаймні, за звуком.

— Фу, старий пес, — Устімич матюкнувся, а Колокольчіков з шестьорками заржали. Черговий вибіг на вулицю, потопав там копитами і знову повернувся в гараж.

— Сє-мьо-нич, блядіна, — черговий затряс діда знову. Потім почулося шарудіння, він витягнув ключі, підкинуті мною в кишеню старого бідаки.

— Ах ти, старая каністра, бля! — пискнув Устімич. Він розумів, що ніхто судити й карати Сємьонича не буде, хоч би він тою санітаркою пробив Кремльовську стіну, бо другого такого ідіота, щоб виїжджав цією труною в місто, знайти в Калінінській області було неможливо.

Тому, миттєво прийнявши рішення, Устімич вирішив «пробити» мене на робочому місці. Вирахувати це було неважко, і в момент, коли його єдина звивина в голові пробувала видати якесь логічне рішення, ми з Ромою вже херачили через паркан з тильної будівлі гаража на цивільний бік, бо таким чином бігти до неврології було ближче. Через три хвилини ми вже дерлися на паркан біля рідного відділення і, підтягуючись на руках, явно відчули на пальцях клей чи фарбу, якою мастили паркан у цілях виявлення самоходів. Рома впав униз першим — зі звуком парашутиста, в якого не відкрився парашут, а я — за ним, правда у кропиву, тому й не зміг порадіти з біди свого кента. Це не завадило нам скочити на ноги й шуганути в тильні двері неврології, ключі від яких я про всяк випадок завжди мав із собою. Ми протиснулися в них, і я затягнув Ромка за рукав у процедурну. В цей же час в парадні двері вбіг натовп, очолюваний Устімичем, було чути його хрипле, гавкаюче дихання, викликане кілометровою пробіжкою.

— Гдє Кузьмєнка? — питав він кожного, хто був на шляху, і, не чекаючи відповіді, валив далі, як танк. Він рвонув двері процедурної та застав дивну картину: Рома Мордухович сидів у трусах на кріслі, а вся його голова була у проводах, які тягнулися до величезного приладу розміром з піаніно. Я сидів за клавіатурою апарату, а його самописці шерхотіли по паперу, який спадав на підлогу з чудернацькими графіками, що малювали процеси в Роминих мізках. Устімич застиг на секунду, потім почав було кричати якісь нерозбірливі фрази про машини, клумби та пияцтво, але я його перебив.

— Чш-ш-ш, тіше! Імєйтє ж уваженіє к наукє. Ми снімаєм енцефалограмму бальному!

При цьому сам «бальной» тупо дивився на Устімича своїми вибалушеними очима крізь сітку проводів, які оплутували його кучерявий челентанівський череп, як авоська. Слава Богу, що Устімич знався виключно на паливі та не мав елементарного поняття в енцефалограмах. Бо тоді він би відразу помітив, що на голові Мордуховича були просто проводи від бобинного магнітофона Боріс Борісича, а на енцефалографі був включений демо-режим, тому апарат малював абсолютно ідентичні графіки по всіх шести каналах. Більше того — під час цього процесу зовсім необов’язково було сидіти в трусах. Просто наші прикиди були вимазані тою чорною заразою з паркана, і лежали купкою за енцефалографом. На запитання, чому ж лаборант, тобто я, також у трусах, Устімич отримав таку відповідь, після якої наступні 14 місяців намагався не вступати зі мною в наукову полеміку.

— Пачєму я в трусах? Да ви, батюшка, тємнєє ночі. Ето же стєрільная процедура! І то, што ви тут дєфіліруєтє у своїх портянках, может прівєсті етот сєрйознєйший апарат к виходу із строя. Ілі раздєвайтєсь, ілі уходітє, — крикнув я, а сам подумав — ти не офігів, Кузьміч? — але вихід був лише один — на храпа! Старий перевірений спосіб.

Устімич уявив себе роздягнутого в нашій компанії, потім наші групові ню-фотки в газеті «Красная Звезда», почервонів, гримнув дверима та застукав копитами в бік виходу. Шестьорки, які заглядали в процедурну з-за його спини, обломані розходилися по палатах.