Юстейн Ґордер - Помаранчева дівчинка

Дівчина спинилася. Не знаю, хотіла підтримати розмову чи подумала, що я хочу запросити її в сповнену небезпек лижну експедицію до Ґренландії. Але вона знову звела на мене погляд, і він зиґзаґом-блискавицею протяв мої очі.

— Це ти, правда ж? — запитала вона.

Я кивнув, але не зовсім був певний, про що вона запитує, бо навряд, чи я єдиний перестрівав її з торбою, вщерть наповненою помаранчами.

Ніби пригадавши щось, дівчина додала:

— Це ж ти штурхнув мене у фройнерському трамваї?

Я знову кивнув.

— Ото розтелепа!

— А тепер отой розтелепа залюбки попідбирав би всі помаранчі, що ти розгубила, — сказав я.

Вона щиро розсміялася, ніби хотіла сказати, що про таке й не думала. Схилила голову набік і сказала:

— Дурниці. Забудь. То було так зворушливо…

Вибач, що уриваю сам себе, Ґеорґу, але мушу запитати тебе, чи допоможеш мені розгадати одну загадку? Бо ж сам бачиш, тут щось не грає… Помаранчева дівчинка дивилася на мене надто виклично, майже вимогливо, ще під час тої злощасної поїздки трамваєм. Наче виокремила мене з-поміж усіх пасажирів переповненого трамвая, ба, навіть з-поміж усіх людей на Землі. Минуло кілька тижнів, і вона дозволила мені сісти за її столик у кав’ярні. Цілу хвилину сиділа мовчки, вдивляючись мені у вічі, перш ніж покласти свою долоню в мою. Її долонька в моїй руці заварила справжнісіньку відьомську кашу розкішних почувань. І ось ми зустрілися знову за кілька хвилин до того, як мали задзвонити різдвяні дзвони. Хіба могла вона мене не впізнати?

Не забуваймо, однак, Помаранчева дівчинка прийшла до нас з іншої казки, де діють інші закони. Бо існує два паралельні світи, один — із сонцем та місяцем, а інший — незбагненний і зачарований, до якого Помаранчева дівчинка несподівано почала прочиняти мені двері. І все ж, Ґеорґу, є лише дві можливості. Звичайно, вона чудово запам’ятала мене після двох зустрічей, може, навіть на Юнсторґет помітила, а тепер лише вдає, що забула. Це — перший варіант. Другий викликає занепокоєння. Послухай лишень: бідолашна дівчина не зовсім здорова, як то кажуть, трохи не в собі. У кожному разі, у неї поважні розлади пам’яті. Можливо, вона неспроможна фіксувати події, що відбулися хоч би й кілька хвилин тому — проблема, до речі, вивірок. Вивірка просто існує у світі — стриб туди, стриб сюди. Бо ж «Хто ніколи миттю не жив, той наче неживий. А ти живий?» У суєтній життєвій грі не залишається місця на роздуми та спогади; вивірок не цікавить ніхто, окрім них самих. Такими є правила в казці, звідки прийшла Помаранчева дівчинка. Я, до речі, збагнув, як називається казка: Прийди-у-світ-моїх-снів .

З іншого боку, Ґеорґу, я відчув спонуку замислитися: а як вона мене сприймає? Я ж теж тримав її за руку і заглядав глибоко у вічі. І що я роблю, зустрівши її знову після різдвяної меси в Катедральному соборі? Бажаю, за звичаєм, гарного Різдва, але не дякую за минулу зустріч та ще й питаю, чи не збирається вона до Ґренландії ! На ґренландські льодовики, звісно. З восьмериком собак в упряжці та десятьма кілограмами помаранч. Що мала б подумати про мене Помаранчева дівчинка? Що в мене негаразди з головою…

У кожному разі ми розмовляли, не чуючи одне одного. Ми грали в якийсь дуже заплутаний пінґ-понґ. Подавали м’ячики, але жодний не досягав цілі.

І ось зненацька знизу, з вулиці Акерсґата завернуло вільне таксі. Помаранчева дівчинка змахнула рукою, машина зупинилася, і вона кинулась до неї…

Мені згадалася Попелюшка з казки, яка мала встигнути ще до опівночі — доки тривали чари — повернутися додому з королівського балу. І принц на балконі палацу — самотній, покинутий…

Я мав би здогадатися, що так і трапиться. Помаранчевій дівчинці слід було, ясна річ, поквапитися, аби встигнути на саме Різдво бути вдома. Бо такими були правила гри . Помаранчеві дівчатка не волочаться вулицями, коли дзвони вже сповістили про настання Різдва. Бо інакше, який сенс у дзвонах… Хіба дзвони дзвонять не для того, щоб перешкодити Помаранчевій дівчинці замакітрити голову юнакові? Годинник показував за чверть п’яту. Ще трохи, і я стовбичитиму самотою на забутих Богом задвірках Верхньої Замкової вулиці.

Думка гарячково працювала. Я мав тільки секунду на те, щоб зробити чи сказати щось влучне, щоб вона вже ніколи мене не забула.

Можна було б запитати, де вона мешкає. Поцікавитися, чи нам по дорозі. Я міг би похапцем відрахувати їй сто крон за ті втрачені десять кілограмів помаранч плюс тридцять крон за завдані моральні збитки — бо ж міг і не знати, що помаранчі вона купує за пільговими цінами. Або ж принаймні запитати заради вдоволення власної цікавості, навіщо їй щоразу купувати стільки помаранч. У скуповуванні продуктів нічого дивного, звичайно, немає. Але чому саме помаранчі? Чому не яблука чи банани?