Барбара Космовська - Буба - мертвий сезон

— Твої батьки помирилися, — прошепотів він, коли онука зазирнула до його кімнати.

— Чудово! — передчасно зраділа Буба.

— Це я їх помирив, — не забарився похвалитися старенький, хоч вираз обличчя в нього був якийсь розгублений. — Цим комп’ютером.

— Як це? — здивувалася дівчина.

— Тепер вони обоє проти мене, тому мусять триматися разом. Павел навіть прошепотів твоїй матері «крихітко», а це вже неймовірна брехня, — сумовито закінчив він.

Буба спохмурніла, тому дідусь негайно її втішив.

— Вище голову, онучко! Це ненадовго. Дамо їм день, ну, може, два, і все повернеться до норми, — і старий вдоволено потер руки.

— Бубо, — мати з’явилася в коридорі в одному із шести корсетиків, — будь ласка, ходімо до вітальні. Ми з татком хочемо з тобою поговорити.

Батьки нагадували паперовий кораблик, який потрапив до калюжі.

— Ти знала про дідусеві наміри? — почав розпитувати батько.

— Чому нічого нам не сказала? — підхопила мама.

— Я ж прохав тебе, Бубо, щоб ти ним опікувалася! — дорікав тато.

— Як ти могла так з нами вчинити? — допитувалася мама, немовби йшлося про бозна-який злочин.

— Ти дуже нас розчарувала! — вторував тато.

— Наразила на такі витрати! — схлипнула мама.

— Підемо з торбами, як старці! — зойкнув батько.

— Швидше із коробками, — на порозі вітальні стояв дід Генрик. — Я був би дуже вдячний, якби ви їх негайно поприбирали, бо мені ніде спати. І дайте Бубі спокій! Вона до моєї покупки не причетна!

Батьки приготувалися засипати старого докорами. Та вони недооцінили його стратегії, бо дідусь раптом заридав і, болісно схлипуючи, ледь вимовив:

— Адже це моє реабілітаційне знаряддя!!!

— Що? — одночасно запитали батьки.

— Для відновлення здоров’я! Протиотрута від домашньої самотності й байдужості!

— Від чого? — Бубин тато не міг отямитися від здивування.

— Від байдужості, Павле! — у дідуся був вираз обличчя скривдженого малюка, у якого жорстокі батьки відібрали улюблену іграшку. — Так-так! — схлипував він. — Лікар Можджейко, мій геріатр, та лікар Дитко, мій психолог, між іншим, обидва закінчили університет, стверджують, що я страждаю на особливо небезпечний різновид сирітської хвороби. Цим пояснюється високий тиск, — швиденько почав перелічувати старий, — і мінливість настрою, і передусім депресія!

— Заспокойтеся, батьку, — тверезо зауважила мама. — Саме нині ви собі забезпечили дуже дороге лікування. Шкода лише, що не із власної пенсії.

— Якраз із пенсії, — нагадав дід. — Яка занадто обтяжує ваш рахунок.

Тема зробилася настільки незручною, що тато вдавано позіхнув, а мама спитала вже зовсім звичайним голосом, про дідове зацікавлення університетом.

— А хіба я вам нічого не казав? — здивувався пан Генрик. — Я записався на навчання. Для літніх осіб. Подумай, Марисю, бо серед моїх однокурсниць точно є твої ровесниці… — почав було дід. — Я лише хотів сказати, що ти не відчувала б там значної вікової різниці, — продовжував він поглиблювати материн розпач.

Дід зник так само таємничо, як і з’явився, а батьки зовсім забули про Бубу, яка й досі сподівалася, що з нею хочуть поговорити. Проте після дідових натяків стосовно віку мама виглядала, наче поранена лебідка, а тато завзято повертав її до тями. Треба сказати, досить успішно.

— Така в тебе апетитненька ямочка на мордочці, крихітко, — мовив він, помовчавши.

— Ну, не знаю, — мамин голос усе ще тремтів від свіжої образи. — Мабуть, я трохи погладшала? — занепокоєно спитала вона, глянувши на свої округлі стегна.

— Хіба що трішечки. Ледь помітно, саме так, як я люблю. — муркотів батько.

— Але Ганка Фарисяк, знаєш, та, що пише репортажі, виглядає в порівнянні зі мною, наче сарделька поруч із мисливською ковбаскою…

— Авжеж, моя ковбаско, — зітхнув тато, глянувши на її корсетик.

І це був найвідповідніший для Буби момент, аби непомітно вислизнути з вітальні.

Буба йшла до школи, як на страту. Батьки, у яких перше вересня асоціювалося виключно з початком Другої світової війни, провели її здивованими поглядами.

Дівчина почувалася покинутою й самотньою. На додачу ще й наштовхнулася на Йольку, котра, як і вона сама, спізнювалася.

Нічого собі початок року, — подумала Буба.

Йолька вискочила на шкільному паркінгу з якогось неймовірного автомобіля, пофарбованого, безсумнівно, під колір її чудового костюмчика.

Побачивши молодика, який відчинив перед Йолькою двері авто, Буба зітхнула з ледь помітною заздрістю. Він теж мав такий вигляд, ніби його самого спеціально підібрали до лискучого капота. Волосся незнайомця сяяло під сонцем, як золото.