Барбара Космовська - Буба - мертвий сезон

— Це накидка, а не покривало, — пояснила Маньчакова.

— От-от, я й кажу, що вона дуже практична… А пан Вальдек, наче святий Миколай! — зрадів старий, глянувши на фіолетове пальто з білими вилогами.

— Зараз такі в моді, — пан Вальдек старанно струшував сніг з рукавів.

— Це правда. Я сам бачив у нашому гіпермаркеті… не менше, як сорок таких Маньчаків із дзвониками. І неодмінно купіть собі білу бороду! Чудовий Миколайко… — дідусь аж нетямився від захвату.

— Кличте Бубу, бо в нас нині мало часу. Ми із дружиною йдемо на суші.

— Слід казати «по суші». Або «сушею». Треба говорити правильно.

— Ви якийсь відсталий, — задоволено зауважив Маньчак. — Навіть не знаєте, що прийнято їсти в дорогих ресторанах.

— Як це я не знаю? Якщо ви вже багато років обідаєте в нас, то певне, ми харчуємося однаково, — заперечив старий. — Бубо! Маньчаки чекають на твій віст!

День як день, — думала Буба, старанно складаючи карти за мастю. — Може, навіть кращий за інші через оту ялинку, яку хтось приніс і поставив біля дверей квартири. Зараз деревце занесли до передпокою, і воно заповнило помешкання святковим ароматом хвої.

— А як там із продовженням роду? — обережно запитав дідусь Генрик. — Дитинка буде на ці свята, якщо вже можна так висловитися, у ваших яслах?

Маньчак затято мовчав, а його дружина шукала відповідної карти.

— Бо саме час відповідний… — Дідусеві піки брали все, що опинялося на столі.

— Ми іншої думки, — буркнув пан Вальдек. — Зараз холодно. Діти часто хворіють.

— Цього року багато вірусів… — тихенько додала пані Віолетта.

— Ви будете чудовими батьками, — дідусь ляснув себе по стегні. — Дитинка ще в планах, а ви вже так переймаєтеся.

— Ми перенесли це всиновлення… на пізніше, — Маньчак неохоче докинув трефового короля.

— Як це перенесли? — дід здивовано глянув на гостей. — Можна перенести іспит на права, навіть партію в бридж, але ж не дитину!

— Ми не дитину перенесли, а термін, — розгнівалася пані Віолетта. — Усиновлення взимку віщує проблеми.

— Ви мене дивуєте, — дід справді спантеличився, бо загаявся й показав суперникам усі карти. — Дитина — це вам не саджанець, щоб його навесні висаджувати в грунт… — обурено почав він. — Крім того, я читав чудову книжку саме на цю тему… Вона називається «Лелеки прилітають узимку», там ідеться про такі зворушливі речі…

— Дайте мені спокій із цими лелеками! — пирхнув Маньчак. — Я вам не Буба, щоб слухати ваші казочки!

— Але я не це мав на увазі! — вигукнув дід Генрик.

— Якщо йдеться про увагу, то із цим у вас завжди проблеми, — підтримала чоловіка пані Віолетта. — А дитини ми зараз не передбачаємо й квит!

— Може, воно й на краще, — старий явно був знервований. Розстебнув комірець сорочки й важко дихав. — Купіть собі ведмедика. Він не підхопить нежитю й не матиме проносу. — Дід так відсапувався, що Буба перелякалася й побігла по таблетку.

— А звідки ви дізналися? — Маньчакова грайливо зазирнула панові Генрику в очі. — Хто вам сказав про ведмедя?

— Про якого ведмедя? — дід ошелешено дивився на подружжя.

— Ну, про того ведмедя з останнього показу мод! Вальдусик мені його придивився й тепер ми беремо кредит, щоб купити, бо він такий дорогий… — Маньчакова втупилася у власний пишний бюст.

— Двійка бубна, — почала Буба чергову партію, а Маньчаки полегшено зітхнули, немовби дівчина позбавила їх тягаря батьківства й материнства.

— От, Бубо, ви й залишилися без двох, — заявив Маньчак після останнього пасу. Блиснув золотим зубом і пішов з козиря.

— Ой, Бубо, — зойкнув дід, — ти ж бо щойно оголосила менші п’ятірки. Я зовсім забув про спільну мову.

— Аж ніяк! — підморгнула онука. — На щастя, ми з тобою завжди знаходимо спільну мову. Навіть тоді, коли програємо, — тепло додала вона. Бо дідусь завжди вмів її здивувати, наче маг, який витягав з порожнього капелюха червоне сердечко.

Якби мамині сльози зібрати до ванни, вистачило б на передсвяткову купіль для всієї сім’ї, — подумала Буба, причаївшись у куточку вітальні. Та цього разу мамине горе було настільки обґрунтованим, а розпач настільки невтішним, що ніхто навіть не намагався втрутитися.

— Дуже я схвильований тим, що відбувається, Марисю, — говорив дідусь, співчутливо дивлячись на доньку.

Мама схлипувала й кожні кілька хвилин дивилася на рідних заплаканими очима.

— Крихітко, не переймайся. Власне, навіщо нам цей будинок? Чи маленький будиночок? Досить того, що в нас невелика квартира! — тато намагався застосувати терапію в поєднанні з елементами практицизму. — Крім того, у будинку треба прибирати, а хто б це робив, крихітко?