— А чого б ти ще хотіла? — запитала я.
— Не знаю, — стенула вона плечима. — Нехай погортає трохи біографій славетних людей і дізнається, як чоловіки змагалися за кохання жінки. Наприклад, залицяльники Айседори Дункан запрягалися до її екіпажа.
— Якщо тобі це так подобається, — підвищила я голос, — то, може, ти повинна перетворити свого ведмедя на пару гнідих рисаків?
— Ти питала про вказівки для батька, тож я навела тобі приклад, — сказала мама, наливаючи собі до горнятка підігрітого меду. — Хочеш інші приклади?
Я кивнула. Охоче дізнаюся, що подобається моїй божевільній матері.
— Скажімо… О! Чоловік Фріди Кало їв на похороні її прах. Оце і є кохання.
— Але ти ще не померла, — зауважила я.
— Так, і тільки тепер по-справжньому це відчуваю.
— Знаю, ти вже казала. Тільки не знаю, як ти можеш так кривдити тата. Після двадцяти семи років! — витягла я із задньої кишені останній аргумент.
— Теоретично я могла б зачекати з тим рік або два, — визнала мама. — Тільки навіщо? Щоби відсвяткувати золоте весілля?
— Але ти, мабуть, кохала тата! — крикнула я.
— Кохала? — здивувалася вона. — Ми просто зустрілися в кав’ярні. Потім він запросив мене на танці, і якось воно само пішло.
— Але мусить бути якийсь привід, через який ти вибрала саме його!
— Авжеж, — погодилася мама, роблячи черговий ковток. — Зачіска.
— Що зачіска?
— Твій старий мав зачіску, як у Друпі.
* * *
А якби він мав зачіску, як у Джеймса Бонда, то що тоді? Мене не було б на світі? Тож хто я така? Прикра випадковість? Жертва моди? І хто такий той Друпі?
* * *
— Один із представників італійської естради, так само, як Аль Бано, Пупо й Макароні, — перелічив Ірек. — Я знаю, бо моя бабуся була колись поведена на цьому стилі.
— Схоже, моя мама теж. І тільки тому вийшла заміж за тата. Я й сама вже не знаю, ким я, власне, є, — бідкалась я.
— Бачу, що ти маєш таку ж дилему, як Данні з фільму «Пірл Харбор», — зітхнув Ірек, шукаючи на стільниці планку пам’яті. — Він висловився так: «Я і сам уже не знаю, ким насправді є. Виглядаю, як герой, але не почуваюся ним».
— Вражаюча скромність. — Я вже уявила, як говорю, що виглядаю, як герой.
— Ну, ти уявляєш, він міг би одержати Оскара за абсурдне нагромадження патетичних текстів. Але взагалі-то, це не повинно нас дивувати. Як сказав Воннеґут устами одного зі сво’іх персонажів, чи не в кожному фільмі та такій іншій продукції приховано висновки, що війна — це пекло; проте вона необхідна, аби зробити з хлопця справжнього мужчину.
— Цікаво, — буркнула я, крутячи в руках журнальчик для фанатів комп’ютерних ігор.
— Ну, у Курта є ще крутіші тексти. Моя сестра могла б тобі багато зацитувати, бо вона його велика шанувальниця.
— Я не це мала на увазі, — заперечила я.
— А що?
— Те, що, коли цитуєш чужі думки ти, мене це анітрохи не дратує. Ти називаєш автора… а крім того, я не відчуваю, що ти хизуєшся.
— Хизуюся? Чим би то?
— Тим, що ти його читав і що подужаєш відтворити фрагмент тексту. У випадку Данієля все навпаки, ти і сам знаєш.
— Може, справа не в цитатах, Вишне. Може, ти просто шукала якийсь привід.
Майже середина травня
Я маю важливе завдання. Ні, йдеться не про склеювання друзок, на які перетворився шлюб моїх батьків, а про звичайні батьківські збори в Мілошевій школі. Він благав мене про це цілу суботу.
— Розумієш, Кісточко, — потер він червоні від квіткового пилку очі,— мене останнім часом трапилося кілька «четвірок». А знаєш, що це означає для дитини, визнаної геніальною?
Знаю. В ліцеї я збиралася вчинити з такого приводу самогубство, проковтнувши упаковку вітаміну С. Усе обійшлося болем у шлунку й сечею лимонної барви.
— Я виправлю ті «четвірки», — запевнив він. — Але не хочу зараз шокувати маму. Особливо тому, що вона готується до чергового підвищення по службі і дуже хвилюється.
— Напевно, ти розповідаєш усе це мені не просто так, — здогадалась я.
— Йдеться про батьківські збори. Один-єдиний разочок.
— І за кого я маю себе видавати?
— Ні за кого. Наша «кера» не вимагає довгих пояснень. Коли вона прочитає моє прізвище, ти просто скажеш «Є», і цього досить. Потім вислухаєш кілька дурнуватих зауважень, забереш табель з оцінками — й по всьому.
* * *
Ну як я могла не піти? Поїхала до тієї школи зразу після пари з основ викладу абсурдних поглядів. Дещо запізнившись, забігла до класу й усілася за першу парту, бо всі інші зайняли стурбовані татусі й матусі. А також чимало дідусів і бабусь, а може, просто репетиторів, зворушених долею своїх учнів.
Читать дальше