Ізабелла Сова - Терпкість вишні

— Але допомагає про них забути, — сказала Вікторія. — Я це знаю, бо колись багато бавилася в «Unreal». Аж певного весняного дня прокинулася без гроша за душею, зате з купою заборгованостей і трьома «двійками» в заліковці.

— Я теж багато грав, — зізнався Травка. — Ви чули про «Кульки»?

— Ні.

— На поділеному на клітини полі ти маєш кілька різнобарвних кульок. Твоє завдання — складати з них рядки: горизонтальні, вертикальні, навскісні. Завжди з п’яти кульок одного кольору. Якщо тобі це вдається, рядок зникає, і ти маєш на полі більше місця. Проблема в тому, що при кожному русі з’являються три нові кульки. Тому ти мусиш думати про складання кількох рядків одночасно і вважати, щоб не вискочило забагато кульок, бо чим більше кульок, тим менше можливостей рухатися. Миттєва неувага — і ти заблокований на полі, до країв заповненому кульками. Кінець гри…

— Складного сценарію тут немає, — сказала Мілена.

— Нема також фіналу чи драматичного розвитку подій, — визнав Травка, — але втягає як пилосос. Єдине, що ти робиш, це складаєш рядок за рядком і чекаєш, коли вискочать нові кульки. Тобі може поталанити, і тоді вдасться виграти, попри помилку чи миттєву неувагу. Або може не поталанити, і кулька іншого кольору заблокує майже готовий рядок. Від втуплювання в екран печуть очі, але ти й далі складаєш, не в змозі зупинитися.

— Це не має сенсу, — сказала Вікторія. — Хоча, якщо трохи помізкувати, нагадує справжнє життя. Постійне складання рядків і чекання, де вигулькнуть нові кульки-проблеми.

— Ну, власне, — втішився Травка, — тому я вирішив поставити на реальність.

У кухні щось зашурхотіло, двері прочинились, і ввійшла Марія. Якби не синці довкола підпухлих очей, вона виглядала б цілком пристойно, хоч і важко було назвати її взірцем здоров’я й щастя. У тремтячій долоні стискала пензель.

— Я вирішила багато змінити у своєму житті, — заявила вона, наблизилася до стіни і кількома мазками замалювала обидві ляпки кольору індиго. — Я викреслила гуру зі свого життя раз і назавжди, — сказала вона, а нам усім спали з плечей велетенські чавунні плити.

7.02. Марія поволі повертається до норми. Вже майже не плаче і, що найважливіше, покінчила з хворобливою пажерністю. Навіть застелила своє ліжко й викинула різні дрібнички з «Ікеї». А коли вдягла свій фіолетовий, артистично розкошланий светр і велетенський кулон із символом Сонця, ми вирішили, що можемо на хвилю вийти з хати. Вона нічого лихого собі не заподіє. Мілена побігла на іспит (перший у тій сесії), Вікторія — до споживчої крамниці й цукерні за рогом, а я вирушила на пошуки телефонної буди.

— Я мушу нарешті зателефонувати до батьків і повідомити їм свою адресу, — сказала я Марії. — А може, й не доведеться повідомляти, бо я просто повернуся. Мене зустрінуть як блудну доньку.

— Тату? — почала я і змовкнула.

— Слухаю, — відповів він голосом, сухим, як піски Сахари.

Я хотіла сказати, що шкодую про свою втечу і що радо повернуся додому, до своєї кімнати та знайомих меблів. Хотіла, але не казати ж цього отак напрямець. Тож почала так:

— Я живу в подруг у Кракові, хочу дати тобі адресу й номер телефону.

— Не треба, — присадив мене тато. — Якщо ти вибрала таке життя, якщо ти нас зреклася, то ми зрікаємося тебе.

— Ага, — тільки й мовила я.

— Ти розчарувала нас, Вишеславо, змінивши факультет, — гнув він далі, — а своєю втечею розчарувала нас удвічі. Але ти доросла і мусиш розплачуватися за своє рішення. Що ж поробиш, якщо ти волієш притони й підозріле товариство.

І він поклав слухавку, доки я встигла пояснити, що аж ніяк цього не волію.

— Ти виглядаєш, наче хтось запхав тобі до черевиків десятикілограмові гирі, — зауважила Вікторія. — Що, телефонувала додому?

— Ну, — буркнула я, не в стані розвивати тему.

— Саме тому я так рідко телефоную до своєї мами, — продовжила Вікі. — Суцільні розчарування. А від минулого року я розмовляю з мамою тільки про погоду й ціни на ранню городину.

— А що тоді трапилося? — запитала я більше із ввічливості, ніж із цікавості.

— Ти і справді хочеш знати?

— Я хочу, — виявила зацікавлення Мілена.

— Ти це вже чула.

— Але хочу почути ще раз, бо знаю, що Вишня така прибита, що й сама не знає, чого насправді хоче.

— Це довга історія, ви маєте час?

Ми згідно кивнули головами.

— Ну то запускаймо плівку.

Вікторія поступила на соціальну реабілітацію в Познані. Через два місяці безтурботного студентського життя її викликали до адміністрації гуртожитку номер п’ять.