Патрик Зюскінд - Історія пана Зоммера

Впізнати його було неважко навіть на поважній відстані, нікого подібного ми в наших краях не бачили. Взимку він носив довге й широчезне чорне пальто з надзвичайно цупкого драпу, яке за кожним кроком підскакувало на ньому, мов завеликий футляр; до пальта ще треба додати гумові чоботи, а на лисину — червону шапчину з помпоном. Зате влітку — а літо для пана Зоммера тривало від початку березня до кінця жовтня й було, отже, найдовшою порою року, — пан Зоммер носив мілкого солом'яного капелюха з чорною стрічкою, коричневу полотняну сорочку та короткі коричневі штани, з-під яких стирчали цибаті сухі ноги, майже всуціль з вен та сухожилків, які ховались унизу в незграбних гірських черевиках. У березні ті ноги були сліпучо-білі, й розширені фіолетові вени вимальовувалися на них чітко, мов складне розгалуження на картах річкової системи; та вже за кілька тижнів ноги набували медяного відтінку, в липні ставали блискуче-бурими, як сорочка та штани, а до осені так задублювалися сонцем і вітром, що вже неможливо було розрізнити на них ні вен, ані сухожилків чи м'язів, і ноги пана Зоммера набували вигляду вузлуватих соснових гілок з обдертою корою, аж поки в листопаді нарешті зникали під довшими штаньми та довжелезним чорним пальтом і, сховані від усіх поглядів, потроху вибілювалися, поступово досягаючи до наступної весни своєї первісної безбарвності.

Як улітку, так і взимку пан Зоммер завжди мав із собою дві речі, й ніхто ніколи не бачив його без них: однією такою річчю була палиця, а другою — заплічна торба. Його палиця була не простим ціпочком для прогулянок, а довгою хвилястою герлигою з горішини. Герлига сягала панові Зоммеру аж до плеча й ніби правила за третю ногу, без допомоги якої він ніколи не досягнув би таких швидкостей і не подолав відстаней, неприступних для пересічного ходака. Щотри кроки пан Зоммер викидав палицю наперед себе й спирався нею об землю, за кожним таким порухом долаючи добру відстань, і це справляло враження, ніби ноги потрібно йому менше від правої руки з палицею. В таку мить пан Зоммер дуже нагадував рибалок, які плавали в своїх пласкодонках, відштовхуючись від дна довгими жердинами. А от заплічна торба була завжди чи майже завжди порожня, оскільки пан Зоммер тримав у ній лише бутерброд та згорточок прогумованої пелерини з каптуром, якою накидався, коли його в дорозі зненацька заставав дощ.

Але куди ввесь час подорожував пан Зоммер? Що було метою тих нескінченних мандрів? З якої речі він постійно гасав туди-сюди по дванадцять, чотирнадцять, шістнадцять годин на добу? Цього ніхто не відав.

Одразу по війні, коли Зоммери тільки-но поселилися в нашій місцевості, на такі мандри ніхто не звертав особливої уваги, бо тоді всі снували дорогами з торбою за плечима. Не було ні автомобілів, ні бензину, тільки раз на день — автобус. Нічим стало палити в печі, нічого їсти, й, щоб роздобути десь кілька яєць, чи трохи борошна, чи якусь картоплину, чи кіло брикету, чи навіть паперу для листування або лез для гоління, часто доводилося ходити пішки за тридев'ять земель, а здобич тягти додому в руках або ж у торбі за плечима. Та вже через кілька років у селі можна було купити все, завозили вугілля, п'ять разів на день ходив автобус. А невдовзі придбали автомобілі: спочатку наш м'ясник, потім і бургомістр та зубний лікар; маляр Штангльмайєр їздив мотоциклом, а його син — мопедом. Нікому більше не спадало на думку плуганитись чотири години пішки до райцентру, аби щось купити чи одержати паспорт. Нікому, крім пана Зоммера. Пан Зоммер і далі ходив пішки. Рано-вранці завдавав собі на плечі рюкзака, брав герлигу й вирушав вулицями й провулками, полями та луками, лісом і навколо озера, від села до села. Й так — до пізнього вечора.

Але дивувало те, що він ніколи нічого не продавав і не купував. Його рюкзак лишався завжди порожнім, коли не рахувати бутерброда й пелерини. Пан Зоммер не ходив ні на пошту, ані до окружного муніципалітету: то був клопіт його дружини. В гості теж не ходив. Буваючи в місті, не заглядав нікуди щось там перекусити чи випити, навіть не сідав на лавку перепочити, а дійшовши до мети, повертав і чимчикував просто додому. Коли його запитували: «Звідкіля це ви, пане Зоммере?» чи «Куди йдете?» — він роздратовано крутив головою, так ніби на ніс йому сіла муха, й мимрив щось таке, чого або зовсім неможливо було розібрати, або ж тільки через п'яте в десяте. Це звучало приблизно так: «…самедужепоспішаюбіжуоценашкільнугору…швиденькообійтиозеро…дуже кваплюсядужесамезараззовсімнемаючасу…» І, поки його перепитували, мовляв, що ви сказали, він миттю зникав під рішучий стукіт своєї герлиги.