Ирена Карпа - Добло і зло

Мій прекрасний принципус, Рибочка, йоги не пробував, а от від гашишу не відмовлявся. Найкрутіше вставляло, якщо покурити разом зі святим Самбулатом. Тобто він був баба. З наголосом на останній склад. Кажуть, баба — це остання інкарнація. І того вони, баби, такі попущені й розслаблені, що знають — насрати, останній раз живемо. Сидить собі Самбулат, курить гашиш, і торбочка в нього плететься. Кольорова, з ниточок. І японець поряд сидить прихіпачений, а все-таки стильний, як із японського мультика. І теж торбочку плете. І платить Самбулату за навчання. Самбулат більшість часу сидить під накриттям у візочку-кіоску з масала чаєм. Інколи спить разом з іншими садху біля річки, у них там своя козирна точка є.

— Які в мене проблеми? — лагідно й похуїстично посміхається Самбулат. — Єдина проблема — це коли кінчається гашиш.

— Скільки тобі років, Самбулат? — Я оглядала його світле юне лице, довжелезні дреди, білозубу посмішку й худенькі руки, що десь у складках його покривал спокійно плели торбочку. До речі, він, якшо Діма не бреше, якось відмовився продати Дімі торбочку за 8000 рупій (курс рупії 37 до 1 долара США). Знає ціну своїй роботі.

Самбулат певний час мовчав. Образився, мабуть, на мої профанські запитання. Ми ще раз покурили по колу чілим. Відтак Самбулат правильною англійською (це ж встигло воно все обдумати, не те що я — зразу би щось пизданула) промовив:

— Моє тіло юне. Мій розум занадто старий. Моє серце як дитина.

Вовчик каже, шо мені треба було спробувати його висадити. і що цих чуваків і в нас вистачає, і вони такі схожі… Злий недовірливий Вовчик А я васторженна дура.

В ту ніч мені приснився філософський сон.

Велика сіра мавпа з червоною дупою й зухвалою пикою, схожа на п’яного злого гуцула (василя-дмітровича), але надто вправна для такого, пройшовшись по недобудованому даху навпроти, перескакує на наш балкон, одним махом допиває Рибоччин лимонно-медовий чай, забирає з рук Рибочки косяк, глибоко ним затягується і тушить косяк об екран лептопа, де саме готується концепція серйозного телепроекту. Потім ще сідає сракою на клавіатуру, комп’ютер видає текст ОЬ ЛШЩБГМС КВШД ТГКЛ ДОТИКАВЧ, мавпа перескакує на дах будови навпроти і показує нам свою червону сраку. Ми з Рибочкою, флегматично:

— Ну мавпочка, ну йоб твою мать…

Рибочка, ставши жертвою мого психоделічного ниття, повівся на рафтинг весняним Гангом. Це романтично звучить, а було ж піздєц як холодно. Сонце ледь прокльовувалося. Мені не звикати, а воно, бідне, замерзло і кашляло-соплило всі наступні дні. І тихо мене ненавиділо.

— Якого я повівся на твій дурний рафтинг?! Знав же, шо краще не йти! — побивався він щоранку, коли замерзав уночі, злився і кашляв.

— Ех, круто, шо ти мене витягла. І не звертай уваги, якшо я буду нити зранку. Добре, бейбі? — казав він щовечора після доброго сонячного дня. І так майже з тиждень.

На рафтингу, поки ми булькали в зимній воді й Рибоччині губи ставали блакитнішими за Рибоччині очі, в нас спиздили сто баксів. З мого гаманця, залишеного в машині на чесне слово індійського дядечка, котрий нас на цей рафтинг віз. («Він не брав! — переконував нас директор рафтингової контори. — Ми йому дзвонили, він сказав, шо не брав!» Сто, сука, баксів. І двісті гривень, шо особливо обідно. Бо ж наші гроші красиві.

Понівечений патріотизм. Розтоптана червона калина… Бо ж де ці підараси-крадуни поміняють в Індії двісті гривень?! Викинуть сиріток попідтинню. Чи в гербарії засушать.

Рибочка риторично розкриває мій сороміцький зелений гаманець. На ньому зображено лакову пін-ап гьорл на підборах і раком.

— Цікаво, чи дрочив той чувак на цю тьотю, коли пиздив бабло? — міркую я.

— Думаю, не встиг. Ми ж не на три дні рафтингу їхали. Тоді би він у неї закохався… Все по любві, розумієш?

— Ага…

Крім пін-ап тьоті в сітчастих панчохах, мій салатовий гаманець із ніжністю беріг мою власну фотографію. Чорно-білу. Там я у білому комірці, з білими бантиками, із щирими й розумними очима. Із чолом високим та ясним. Мені там шість років, коротше.

— А моє фото на дошку пошани? — мрійливо проваджу я. — Ну, невже його серце не стислося? Невже він не подумав, що це — наша мала дитина, покинута десь в Україні, під Горлівкою…

— Ага. І ще ми такі бідні, що не можемо собі дозволити її кольорову фотографію.

Ех. Що тут поробиш. Заробітчани — то завжди заробітчани. Навіть коли промишляють по таких пілігримських нью-ейджерських місцинах, як Рішикеш. Одні заробітчани тут пиздять гроші з гаманців, інші шукають лєтающіх йогів, треті ходять до ями , аби той допоміг їм в українському бізнесі. Наймають гідів, перекладачів спеціальних і купу готівки тягнуть.