Ирена Карпа - Добло і зло

Записочки ми писали під носом у Кактуса. Небезпека посилює ржаку. Ржеш, коли вдається все розгорнути й прочитати. Інколи цей мущіна вривався в клас так, ніби стояв під дверима й підслуховував, вичікуючи момента, аби нас зловити на гарячому. Інколи це йому вдавалося. Ми похапцем зминали свої записки і жбурляли їх під стіл. А він не лінувався підіймати. Мабуть, думав, там щось про нього буде. Так всі вчителі в школах думають, бідні. Спускаються до рівня дітей-придурків. Кактусівські ж параноїдальні фобії були підсилені ще й його впевненістю у власній геніальності. Це просто так сталося, що його за життя ще не визнали, але це пройде.

В записках про Кактуса не було нічого. Кактус і секс не римувалося. Може, це його теж розізлило того разу.

— Карпа. Вийди з класу на пару слів, будь ласка… — Ця показна тиха ввічливість віщувала явну хуйню.

— Я вас слухаю?

— Я тут дещо знайшов… — Кактус дістав із нагрудної кишені свого піджачка в кашку нашу пом'яту записочку. — «Ти користувалася презервативами?» — «Так, щодня. Ти хіба ні?» — процитував він своїм гидким голосом нашу зі Златою натхненну польову переписку. Його губи при цьому слиняво ляскали, а шматки сивої щетини хтиво ворушилися в такт.

— Де ви це взяли?! — я почервоніла. В ті далекі часи я це вміла робити.

— Не важливо. — (Таємничий, сука, Кактус.) — Ось чим ви на заняттях займаєтесь?

— А де у вас доказ, що це ми?

— А хто?

— Не ми.

— Ага. Тоді як тобі таке питання… — (Кактус розгладжував зім’ятий папірець так, ніби сам перед тим його пом'яв в безплатному туалеті для підтирання сраки.) — «Злата, ти займалася сексом з Андрієм?» І відповідь: «Ні, бо так робиш ти!»

— А чо це ви вирішили, що я так роблю? Тобто що саме я так роблю?!

— Бо це твій почерк.

— І через це я займалася сексом з Андрієм?

— Так.

— А.

І тут до мене повільно доходить.

— Послухайте. — кажу я. — Яке ви взагалі маєте право розгортати чужі листи?! Це хіба пристойно?

— А чо вони валяються на підлозі в моєму кабінеті?!

Риторичне питання. Я не знайшла, що відповісти на його феодальний аргумент. Що школа мистецтв належить народові? Тоді й записки з її підлоги народові належать. А Кактус, як не крути, теж частина цього народу. Хоч і доволі гівниста:

— А що, як ці ваші записки попадуть в учительську до вас у школу?

— Нащо це їм?

— Ну, а що — хай усі вчителі знають, чим ви тут займаєтесь .

Ми не займаємось, ми тільки пишемо! — ледь не викрикнула я, але вчасно заткнулась.

— Ніні Олександрівні дуже буде цікаво це почитати… — провадив Кактус. Я чомусь собі уявляла Ніну Олександрівну, котра сидить під торшером, у пенсне, вона хилитає тапочкою і скрушно повторює над нашим епістолярієм: «Боже, как гнусна. Как гадка!» І закидає голову, і торшер не падає…

Бідний Кактус чогось вважав — чи вдавав, що вважає — буцімто наші ідіотські записочки можуть навести сексуальне збудження ще на когось, окрім нього.

— Так що скажеш, користувалася презервативом? Цікаво… Що ти ще тут робила?..

І він крутив у своїх ославсько-львівських пальчиках той нещасний листок. Так, ніби ще не вивчив його текст напам'ять. Це зараз я розумію, що на нього можна було би пожалітися за пресинг і непрямі домагання до малолітніх. А тоді було реально страшно, що це прочитає вся учительська. І Юля Марківна думатиме, що ми тікаємо з її математик, щоби десь їбатися безперебійно, мов швейні машинки «Зінгер» зразка 1930-го року.

Найсмішніше те, що бідний Кактус навіть не зміг чітко сформулювати мети свого шантажу. Тобто він не покаже ці записки в учительській, якщо я — що? Перестану їх писати, ніколи не буду сміятися, стану авцою і ябєдою і буду лишатися з ним після уроків на додатковий курс малювання акварельних космонавтів? Думка про перебування з ним наодинці наводила на мене відчуття нудоти й передчуття проносу. Ну, типу, стаєш всебічно чуттєвою особистістю.

Згодом все це утряслося, я вже не пам'ятаю, як саме. Навряд чи він давав це почитати Ніні Алєксандровні, своїй супружниці. Певно, просто носив із собою в туалет. Але не для того, щоби підтиратися.

Близився огляд. Останній у моєму офіційному навчанні на художці. Кактус чогось мене різко полюбив і навіть хотів рекомендувати до львівського худграфу. Якось він, оглянувши мій закінчений живопис, підійшов до мене ззаду, одною тремтячою рукою приобняв, і, диригуючи натхненно другою, прокаркав:

— От бачиш, можеш, якщо хочеш! Тільки ти, головне, це не забудь до вступу все. От якось постав собі, Карпа, вдома, такий глянцевий глечик… Чи вазу, ні, вазу! Коло неї кинь пару яблук, повішай тканину, драпіровку, вистав світло… Просто все. А потім… Потім знасилуй себе цим натюрмортом! Чуєш, знасилуй!!!