Дара Корній - Щоденник Мавки

– Але ж я, я… – вона далі продовжувала виправдовуватися.

Говорила, говорила, говорила, пояснюючи, що вона, звісно, винна, бо запустила себе, але не в усьому. І що готова на зміни в житті, але їй потрібна, хоча б моральна, його підтримка. Та враз умовкла, коли вдарилася своїми пориваннями об крижаний погляд та об його сміх.

– Тьху, та припини вже цей театр, – він сміявся: тихо та знущально. – Ти жалюгідна і потворна. Ти маєш дякувати мені, бо я приймаю тебе й такою. І досі пропоную повноцінну родину. Змирися. Ой, та ти навіть не жінка, ти – ніхто. Подивися на себе, – він схопив її за руку, поставив на ноги та поволік до дзеркала.

Вона знічено тупцялася слідком, утупивши в підлогу очі. Він взяв її за підборіддя, підняв його вгору, наказав:

– Дивися.

Дивилася. Очі – повні сліз, болю, розпачу. Синці під очима, розпухлі повіки, пасма брудного від сліз та поту волосся поприлипали до щік.

Він вийняв з внутрішньої кишені піджака знімок. Приклав до дзеркала – навпроти її очей. Із фото дивилася красива усміхнена молода жінка. Чорні очі, доглянута зачіска.

– Порівняй.

Остання гранітна плита її світу обвалилася.

– Ти – ніхто і ніколи ніким не станеш, дорогенька. Нема в тобі ані вогню, ані куражу. А Вона… Вона – усе, вона – це мрія кожного справжнього чоловіка. Багата, розумна, красива, талановита, весела, компанійська. Хто ти така в порівнянні з нею? Бридке каченя. Навіть не гидке… Тьху. Крива качка, яка виросла і не стала лебедем. Ах-ах! Як у твоїй улюбленій приказці, дорогенька: «Народжений повзати – літати не зможе». Не будь дурною, змирися. Я тебе поки не лишаю через дочок, мушу терпіти… Навіть не так: поки ти будеш потрібна дітям – терпітиму. Зрозуміла?

Стояла. Він відійшов убік, заховавши знімок коханки до кишені. Був упевненим та задоволеним собою. Думав, що буде важче. Розмірковував, що може цього разу його сіра мишка хоч чимось його здивує – криком там, битим посудом. «Ні риба ні м’ясо» – про таких кажуть. Але ж вона не була такою, коли одружувалися? Чи була? Просто закоханий молодий телепень цього не бачив, чи, може, інші дівчата в порівнянні з нею здавалися ще гіршими? Та хоч би там як, зараз перед ним жалюгідне непорозуміння, яке хоче, щоб він її любив. А він навіть співчувати не може.

Жінка стояла біля дзеркала, продовжуючи витріщатися в те місце, де щойно була фотографія красивої та щасливої панянки, яка мала майже все й зараз, здається, отримувала для повного комфорту і справді все. Колись вона добровільно впустила цю панянку у їхнє життя. Яка банальність. Жінка повертається додому несподівано на день раніше та застає коханців у ліжку. Ага, як у пласкому анекдоті. Поперхнулася відчаєм. Слова «Ти – ніхто, ти – ніхто, ти – ніхто…» гупали в голові набатом. Від вхідних дверей квартири почувся його голос:

– У мене справи. Буду пізно. Витри сльози-соплі та йди вмийся. Добре, що дітей поки вдома немає, бо зараз ти кого завгодно можеш налякати. На відьму з жахликів схожа.

Грюкнули двері, а вона продовжувала стояти – розчавлена, прибита, але чомусь досі жива. Підійшла до вікна. Глянула згори вниз. П’ятий поверх… Краса. Подвір’я та світ мов на долоні. Не надто високо, щоб голова закрутилася, і не надто низько, щоб перечіпатися через чужі погляди. На вулиці ходили люди, їздили автівки, галасували діти. Притиснула руку до грудей. Несподівано зрозуміла, що серце досі б’ється. Жива? Жива. І тоді її почало наповнювати досі незнане почування. Вона не опиралася, не мала вже на це сили, бо гірше вже не буде. А невідомість змією обвивало серце. Слова «Ти – ніхто, ти – ніхто, ти – ніхто…» настійливо билися в голові.

Притулилася лобом до холодної шиби. Темна сутність уляглася в ній. Заговорила, щоб перекричати чоловічий голос:

– Я – ніхто? Я – ніхто? Що ж, ти сам напросився, любий. Ми ще подивимося, чия візьме.

Вона не впізнала свого голосу, він належав не їй – різкий, рубаний, без емоцій. Але голос чоловіка, що досі впевнено дзеленчав у вухах, ураз перелякано вмовк. У голові почало розвиднятися. Вона зазирнула в себе. І вже знала, що далі робитиме. Бо та гранітна плита, котра була дахом її старого світу, хоч і впала, та її не прибила, навпаки – звільнила.

Він повернувся пізно, напевне від коханки. Перед вхідними дверима, у коридорчику, спільному з сусідами, перечепився об свої валізи та наглухо замкнені двері. Гамселив, верещав, мов скажений, обзивав її лайливими словами. Вона не відчиняла, а своїм ключем він не міг відкрити. І не тому, що з того боку було вставлено ключ. Ця біснувата сучка поміняла замок! Такого він уже точно не чекав.