Дара Корній - Щоденник Мавки

– Слухай, чоловіче, а що ти їси, коли груші не родять? – поцікавився Розум.

– Ну, вишні там, черешні, малину, ожину їм.

– А взимку? – не вгавав Розум.

– А взимку люди добрі не дають пропасти. Та й скільки тої зими, – відмахнувся сердито чоловік. Груші були такі смачні, а ті двоє його відволікали.

– Ну що, брате! – Щастя важко зітхнуло, звертаючись до Розуму. – Я багато зустрічало в житті телепнів, але такого вперше. Пішліть далі?

– Е, ні! – Розум, певно, щось придумав, бо очі в нього загорілися хитрим вогнем. – Чому це далі? Погляньте на цього чоловіка: безталанний нерозумний злидар. От дай йому щастя і що він робитиме? Далі сидітиме під грушею зі щасливою мармизою. У його житті нічого не зміниться. Точніше зміниться, його вважатимуть не тільки ледачим, а й божевільним. А от що з ним станеться, коли він отримає розум? Ось і з’ясуємо, хто з нас важливіший.

Щастя стенуло плечима, а Розум вів своєї:

– Чоловіче добрий, а чи є в тебе батьки, жінка?

– Нема нікого. Я – сирота, – відповів чоловік охоче, бо вже втамував голод.

– А хата ця чия? – кивнув у бік халупи Розум.

– Моя, – відповів чоловік.

– А оті бур’яни за хатою – також твої? Але чому ти… – Розум не встиг договорити, бо чоловік обірвав його:

– То зараз бур’яни, але колись було пшеничне поле … Знаєш, скільки в мене землі? Багато, дуже багато … Та я безталанний, і всі про це знають. Тільки ви не тутешні, от уже причепилися. Ху, наївся. Теперечки можна й поспати, – і чоловік знову розлігся під грушею, заплющив очі і за деякий час голосно захропів.

– Овва, – тільки й вимовило Щастя.

– Ну що, Щастя? Хочете подивитися, що може Розум?

Щастя збентежено махнуло рукою. Розум зі Щастям домовилися, що рівно за п’ять років вони зустрінуться на цьому самому місці та з’ясують, чия взяла. І Щастя подибало далі. А Розум поселився в голові безталанного чоловіка.

То тільки в казках час швидко біжить, а в житті він повільно тягнеться. Та хоч би там як, спливло п’ять років, і Щастя вирушило в дорогу. Ще здалеку воно запримітило на місці старої халупки добротну високу кам’яницю, обнесену міцним парканом. На подвір’ї – купа птаства, коні в стайні іржуть, свині кувікають, вівці мекають. Довкола чистота та порядок. Подвір’ям порядкує чоловік, а його і не впізнати – багато вбраний, у шкіряних чоботах.

З хати вигулькнула молодиця:

– Семене, ходи полуднувати, серденько, – заспівала вона мелодійним голосочком. А гарна молодиця, як намальована. – Усієї роботи не переробиш!

– Ходи злий мені на руки водиці.

Щастя замилувалося тою картиною. Не могло повірити, що се той самий чоловік. Подружжя пішло до хати. А Щастя всілося на лаві та й зажурилося. Програло воно, виходить, спір Розуму. І тільки-но воно подумало про Розум, як той тут як тут опинився поруч.

– Доброго здоров’ячка, Щастя!

– І вам, брате, того ж бажаю. Бачу-бачу, як ви тут господарюєте. Ви виграли. Виходить, розум важливіший від щастя, – і Щастя сумно зітхнуло.

Та Розум не поспішав радіти. Навпаки, був похмурий та насуплений.

– Ні, брате, не так усе просто. Дістав чоловік розум, і все наче гаразд: і добробут у хаті, і багатий урожай у полі, і хліб у коморі … Розумом своїм всього добився, навіть оженився на найкращій дівчині з села. Не найбагатшій, а добрій, працьовитій. Але … Що з того?

– Як це що? – здивувалося Щастя. – Ви виграли.

– Та мій Семен, навіть коли був безталанним злидарем, таким нещасним не почувався, як зараз, – бідкався Розум. – І що я вже не вигадував – усе дарма! Нема в чоловіка радості та втіхи від отриманого. Нема …

Глянуло Щастя уважніше на Розум, тоді перевело погляд на чоловіка з жінкою, які мовчки вийшли з хати, сіли на призьбі й сумно пригорнулися одне до одного, молодиця гірко заплакала …

– Тепер ваша черга. Маєте усе виправити, – сказав Розум.

Через кілька років йшов тим селом мандрівник та й зупинився біля знайомої груші. Але не впізнав ані хати, ані господарки … Подвір’ям бігало двійко замурзаних та щасливих хлопчаків, весело гавкав собака, граючись з ними, а неподалік на призьбі сиділа молодичка, тримаючи на руках немовля та щось до нього ніжно промовляючи. З хати вийшов чоловік. Окинув радісним оком ту гарну картину. Сів поруч дружини, приголубив ніжно, посміхнувся маляті. Семен вважав себе найщасливішим у світі.