Дара Корній - Щоденник Мавки

– І на який тобі здалися пляшки, мала? По морді видно – не п’юща ти. – Ураз зупинилася посеред стежки Машка, розвернулася, прискіпливо глянула Магді в очі.

– На хліб, – випалила Магда, незмигно дивлячись в очі бомжисі, знизу вгору.

Машка була на голову вища і нависала над Магдою, мов потворна скеля.

– Діти є? – випитувала далі.

– Двоє. Дві донечки. Вони зараз у мами, у селі. Канікули в школі. А я от шукаю роботу і все ніяк той, не знайду… І часи такі, кажуть – криза в Україні. І без «блату» не беруть. У ЖЕК хотіла влаштуватися двірником, так сказали, що вакансій немає. Пробувала продавати на базарі, та той… Не вийшло. Нема в мене до цього діла хисту, проторгувалася…

– Ага, з такими очима на базарі не торгують, – бомжиха хмикнула. – Інтелігенція срана, блін. Та не тушуйся, чо ти? Знаю, що кажу. Я з такого ж тіста. А якщо слова не дуже культурні вставляю, не зважай – то моя адаптація то теперішнього життя. Ну, пішли. Будемо тебе лікувати, мала. Психотерапія, так сказать.

І Машка продовжила тягти Магду за собою.

Зарості несподівано закінчилися, і, здається, нізвідки виринула невеличка та доволі затишна галявина: покошена трава, столик під сосною, дві лавки, збиті з повалених берізок.

– Ну, шо, мала, той – сідай! – Машка кивнула на найближчу лавку.

Магда чемно сіла, Машка всілася навпроти. Дістала з внутрішньої кишені засмальцьованої камізельки півлітрову пляшку з чимсь прозорим, з правої кишені – два невеличких алюмінієвих стаканчики і щось загорнуте в газету. Розгорнула. Тим «щось» виявилося порізане плястерками сало та чорний хліб.

– Ну, яка не яка, але закусь.

Машка по-діловому заходилася «накривати» на стіл. Ще з однієї кишені добула складену чи не вдесятеро газету, розгорнула її. Зверху поставила пляшку з рідиною, стаканчики, розклала сало і хліб. Магдалена трохи ошелешено спостерігала за процесом. Майнула думка: «Господи, до чого ти докотилася, жінко, і куди тебе та хвиля несе?» Але не стала зосереджуватися на тій думці. Хай несе! Кудись та винесе. Бо не залишилося в ній більше сили для опору. Просто сиділа та оглядала свою нову знайому. У загидженому одязі, зі спухлим обличчям, синцями під очима та глибокими впадинами під ними. Волосся коротко стрижене. Колись, мабуть, воно було світлим, а зараз посіріло чи то від того, що його рідко миють та доглядають, чи від літ. Блакитні сумні очі, яких майже не видно з-під набряклих повік та набурмосених брів. Потріскані губи, на яких позасихала кров. Ластовиння на обличчі, яке дивом пробивалося крізь шар бруду й робило лице ще більш кумедним та незугарним. Товсті вимазані руки з обгризеними аж до крові нігтями вправно розставляли трапезу на столі. Права рука ще раз ковзнула в безрозмірну внутрішню кишеню камізельки і добула на світ Божий два маленьких помідори.

Машка відкоркувала пляшку. У ніс Магди вдарив сморід. Так могла пахнути тільки самогонка. Машка налила спочатку Магді, тоді собі. Нарешті підняла склянку, витріщилася на Магдалену своїми блакитними й досить чіпкими оченятами:

– Ну, шо, мала? За знайомство. І все ж, звати тебе як? Може, нарешті скажеш?

– Магдалена, – спокійно відповіла. Аж сама трохи злякалася свого спокою. І поспіхом додала, розуміючи, як на фоні ім’я Машка, то дико звучить: – Можна просто Магда. І ще той, е-е-е… я не п’ю, уже вибачте.

Бомжиха зневажливо пхикнула.

– Брєзгуєш. Звиняй, мала, однак шампана чи коньяку нема. Не хочеш як хочеш. Я не впрошуватиму. Но, для годиться – пригуби разочок, зроби вигляд, шо підтримуєш компанію, й поговоримо, мала. Слухай, ти не проти, якшо я тебе й далі малою називатиму? Бо оте твоє Магдалена, якесь надто біблійне. Можна, канєшно, Магдою, та й то якось не по-нашому, а по-циганськи звучить.

Магдалена знизила плечима. Вона не заперечувала.

– Ну, будь здорова, мала. За нас, за баб, за знайомство.

І Машка залпом перехилила стакан, при тому навіть не скривилася, наче пила воду. Тоді вкинула до рота кусень сала і заплямкала ротом. Магдалена тільки піднесла до носа стакан з прозорою рідиною. Від гидкого запаху відразу закрутило всередині, бридливо скривилася та поспішно поставила стакан на стіл. Машка наче цього не запримітила.

– Ну, розказуй, мала, як ти до такой жизні-маліни докотилася? – питала Машка, активно пережовуючи закуску.

Магда опустила очі. Деркучий, прокурений голос Машки її трохи лякав. Спочатку микання помийницями та смітниками Магді здавалося тимчасовим. От-от найдеться робота, і вона тоді це все кине та повернеться до нормального життя. Та минув місяць, і от зараз перед нею сидить жінка, яка напевне також так думала, коли починала. Магді зробилося страшно, коли подумала, що то вона зараз дивиться в люстерко свого майбутнього. Відвела очі, ховалася сама від себе.