Дара Корній - Щоденник Мавки

На останній сторінці написано:

«Тобі. Без тебе нічого б у мене не вийшло».

І вже Мавчиною рукою дописано:

«На згадку. Оця книга – моя улюблена друкована дитина. Дякую, Мамаю, що всі ці роки-дні-години-хвилини-секунди, скільки знаємося, був поруч. Я відчувала твою янгольську присутність завжди. Крила за вікном посеред похмурого дня, сон з небесними хорами посеред темного мороку ночі, місток через безодню з тендітних долонь бога … Там завжди був ти – я знаю. Беріг від необачних вчинків, спокус, рятував мою душу, загублену душу Мавки. Думкою, молитвою, словом. Ти – мій янгол і мій учитель. Мавки також мають власних янголів. Кожна з нас має. Та не кожна, на жаль, про це здогадується. Однак я особлива, тому й знаю. У мене все дуже добре. Матимеш час, приїжджай на презентацію, Мамаю, ласкаво запрошую!»

Далі адреса, число, година. Онімів. Утратив відчуття присутності в реальності. Вона завжди знала, що він поруч. Знала і жодного разу не схибила, не дала зрозуміти, бодай натяком, що потребує не лишень янгола у своєму житті, а потребує його фізичної присутності поруч. Отже, не потребує. І не потребувала. Гребувала…

«Матимеш час, приїжджай на презентацію, Мамаю, ласкаво запрошую…» – слова з листа…

«А ти маєш час, Мамаю?» – питало вранці в нього синє небо.

«А ти маєш час, Мамаю?» – питали сонце, дуб, Дніпро, хмари…

«Чи маю час?» – питав себе…

І знав, що час він знайде, бо він мусить почути навіщо. І хто той «Тобі», котрому присвячена книга. І на першій сторінці роману дрібними літерами у верхньому кутику Мавка також рукою вивела-написала: «Тобі!» Навіть не сумнівався, що то присвята не для нього. Бо він, Мамай, то лишень янгол, святий з крильцями: для молитов, для благань, але не для життя.

Ет! А твоя, Мамаю, плоть та кров тоді для чого? Давно хтось дуже мудрий сказав: «Чумацький шлях – то тільки маленька лінія на долоні великого Мамая». А хто тоді вона, Мавка, для Мамая? Зараз здавався собі маленькою родимкою на плечі ніжної Мавки. О, Всесвіте, ти геть чисто змалів!

О, так. Книга присвячена іншому, а для тебе, Мамаю, оті слова наприкінці, виведені розхристаним почерком Мавки: «На згадку».

Нехай. Він переживе. Бо той чоловік врешті зробив-вчинив-зумів-переборов-переміг Мавку, врятував її від Чугайстра. І він хоче її бачити? Так, її! Її та його, того, хто порятував Мавку від самої себе…

Виставкова зала столичного готелю. На вході – охорона. Але в нього запрошення, і тому, попри його абсолютно «неканонічний» вигляд, бо шаровари та вишиванка не дуже пасують до гламурного закладу, козака впускають. Охоронець навіть спромігся натягнути на вуста фальшиву посмішку…

Тут багато картин на стінах, більшість з них – неживі, неприродні. Такий вигляд мають штучні квіти. Так, наче того бідного митця довго мордували, запихаючи в голову всякі бздури, котрими так і кишить сучасне телебачення. Гидливо кривився, оглядаючи мазанину.

Було багатолюдно. І йому, на щастя, доволі легко вдається загубитися в натовпі. Народ відверто витріщається на нього, як на мумію з минулого, і чи не вперше Мамай жаліє, що не зодягнувся у звичайні джинси та якусь там футболку. Бо найбільше бажання зараз мав – не виділятися серед натовпу.

Час пік наближався, і юрба дружно рушила в бік центральної зали. Олексій і собі слідком за іншими. Прилаштувався на дерев’яній лавці за доволі широкою скульптурою зеленого чоловічка, з довгою аж до землі бородою… Люду прибувало і прибувало, всі сидячі місця були зайняті, народ уже стояв і навіть сидів навпочіпки в проходах, здебільшого то була молодь… Купа журналістів, камер, багато іноземців…

Вона з’явилася наче з повітря, як і годиться Мавці. Щойно не було – і враз оплески, і вічно юна вона…

Маленька, сонячна, усміхнена. Хотілося підбігти до неї, пригорнути, поцілувати, захистити. Та він уже знав, що в неї є той, хто це все доволі успішно робить, є той, з ким вона щаслива… Той, хто її береже.

А для чого тоді запросила? Щоб поглумитися, типу глянь – ким я стала без твого неба і твоїх Мамаїв… Ні-ні, вона не така. То скоріше автоматично, бо вона вихована, не кепкуватиме з юродивого.

Упевнена в собі… Говорила, розповідала, посміхалася ввічливо, відповідала на запитання, навіть іншими мовами – польською та англійською. За три роки – три книги. Презентована – четверта. Про що книга? Про кохання і про любов. До світу, до життя і до себе також.

Якийсь молодий український режисер звернувся з проханням до неї написати сценарій для майбутнього фільму, за першою її книгою. Вона чемно всміхнулася і сказала, що вражена такою увагою до її скромної персони і, звісно, не проти. Потім був театральний режисер, не менш успішний, модний, молодий та дуже перспективний художник, який уже в наступному місяці відкриває виставку картин, присвячену її творчості.