Степан Рев'якін - Поєдинок у Чорному лісі

— Стрибунець загинув у сутичці з патрульним з'єднанням, як я й доповідав… Я не розумію вашого поводження зі мною. Це така винагорода за те, що життям ризикував?

— Ризикував Юхим, йдучи з тобою, — похмуро озвався Дикий, — ризикували усі ми, пославши тебе по схронах… Ти все вивідав і передав…

— Не верзи дурниць! — урвав його Тарас.

— Так де Юхима прикінчив? — знову запитав Хмара. — Радист прибув?

— У приймальні чекає…

— Хай чекає, до нього ще черга дійде… Розказуй, ми слухаєм!

— Стрибунець загинув, виходячи з засідки, — повторив Тарас. — Мені шкода вас, друже-провідниче, якщо ви не вірите людям, що вірою і правдою слугують неньці-Україні, то з ким же ви тоді залишитесь, на кого будете опиратись?

— Облиш ці марні теревені! — гаркнув Хмара. — Не твій клопіт, з ким буду. Он з ними, — кивнув на Дикого і Тетерю. — Іванюка привели?

— Тута він, — мовив Дикий, — хай введуть.

Тарас з подивом побачив Онопрія Іванюка, в якого спинявся з Стрибунцем і котрий надав таку несподівану допомогу в скрутну хвилину.

— Не чекав побачитись? — усміхнувся Дикий. — Я й з-під землі потрібну людину дістану, все вивідаю…

Бідолашний дядько Онопрій, побитий, став біля Тараса. В очах у нього горів вогонь відчайдушності.

— Ну, розкажеш хоч тепер, як він у тебе квартирував? — спитав Дикий.

— Звірі ви, — сплюнув дядько. — Що ви хочете з мене витягти? За що бабу мою безневинну закатували?

«Загинула Густя! — зрозумів Тарас. — Отже, ні вона, ні Онопрій нічого не сказали їм про все, чому стали свідками. Після смерті дружини, звісно, Онопрій не скаже нічого… Пробач, батьку!..»

— Осика по тобі, старий шкарбун, плаче, — визвірився Дикий. — Розказуй, бо миттю тіпатимешся на ній.

— Хіба я не розказував? — мовив Онопрій. — Повторю, коли тоді був тугий на вухо. Попросились на нічліг утрьох, один був хворий, жар його мучив… Сказали вони, що погорільці… А най би ви горіли усі скаженним полум'ям, що пустив я вас тоді! Пиячили вони та боки у мене в клуні одлежували, а потім і пішли… Оце й все, що знаю я, а більше не діждешся, бо на казки я не мастак…

— Вивести старого пса! — наказав Дикий. — Затятий попався!

— За Стрибунця я окрему розмову з вами хотів мати, — звернувся Тарас до Хмари. — Він, коли напився, проговорився, що ви шпигунити його при мені приставили… Це мене вразило… Нащо було тоді посилати?

— А я сам тепер оце бідкаюсь, нащо тебе, гадину, пригрів, — мовив з огидою Хмара. — Гріх тепер і не спокутую перед усіма… Ану, приведіть мерщій його хльондру… Хай стрінуться голуб'ята!

Тарас сподівався на що завгодно, лиш не на те, що сталося хвилиною пізніш. Йому потемніло в очах, коли він побачив, що до бункера ввели Зіну й Кіма. Зіна була біла, як крейда, в очах пломенів відчай. Тарас лиш на мить зустрівся з її поглядом. «Як же так, кохана? Як це сталося? — крадькома скрикнули його очі. — Невже мене вислідили, коли заходив до вас?»

— Ну, то що, запроданцю, пізнаєш? — похопився Хмара. — Пізнаєте одне одного? Підійдіть, обніміться, розцілуйтесь…

Малий Кім з жахом притиснувся до материної спідниці. Він не міг зрозуміти, чого хочуть од нього і од матері ці страшні люди. Заплакав, розтираючи сльози по замурзаних щоках. Він не впізнав Тараса. «Це добре, — міркував Тарас, — це добре, синочку, що ти батька рідного не пізнаєш… Воно й не дивно, борода дуже мене змінила, але голос можеш таки пізнати…»

— Скажи хоч ти, вилупку, — нагнувся до хлопчика Дикий. — Де твій тато? Де тато?! Ось це?

Кім голосно закричав.

— Ні-і, — зайшовся малий плачем… — Тато там, — показав кудись зовні.

«Молодець, синку, — намагаючись не дивитись на малого, подумав Тарас, — який же я твій татко?.. Татко твій молодий і сильний, а це дідуган зв'язаний стоїть…»

— Зараз наготуйте інструмент, — звелів Дикий. — Мадам манікюр будемо робити, може, хоч тоді признає свого рідного чоловіка, або він її пожаліє…

Тарас жахнувся. Він знав, що значив той «манікюр». Бандити мали у нього на очах здирати нігті з Зіниних пальців. Ні, цього він вже не витримає. Думав, як краще накинутись на ката. Стрибнути — і ногами в живіт? А далі що? Смерть усім трьом… І маленькому Кімчику теж нагла смерть!

Кім, побачивши, що матір шарпонув за плече лютий дядько, заверещав щосили.

— Гей там, хто-небудь, — гукнув Хмара у коридор. — Заберіть щеня! Не терплю, коли верещить… До нього черга ще дійде, хай поки що зачекає…

До бункера увійшов похмурий Герасим, мовчки взяв малого за руку, котрий відчайдушно упирався, і вивів його з бункера. На Тараса навіть і не глянув. «Ех, друже, — тужливо глянув йому вслід Тарас, — не чекали ми з тобою такої зустрічі… Що діять?»