Ґео Шкурупій - Повість про гірке кохання поета Тараса Шевченка

Раптом знайомий голос, що обурено закричав, перекриваючи гру органу, одірвав Шевченка од цих приємних і гірких спогадів. Він радісно посміхнувся.

— Де цей старий гріховодник, аматор органної музики?.. Я з нього все порохно витрушу!

Напівсерйозно, напівобурено кричав історик Микола Костомаров, підходячи до столика Шевченка. Двогодинна гра органу нарешті витягла професора з його гусарського приміщення, змучивши його вкрай набридливими аріями.

— Совісті ти не маєш, Тарасе, хіба можна так катувати людину. Де твоє чоловіколюбство! ? Це ж знущання! Я не можу через цю чортову музику працювати! — напівобурено продовжував Костомаров, тепло посміхаючись до Шевченка,

— Сідай, старий тхоре, і заспокойся! Чим же я винен, що тебе нічим іншим не викуриш з твоєї діри?..

Костомаров, ніби неохоче сів за столик навпроти Шевченка й уже зовсім спокійно підморгнув до штофа з горілкою.

— Піячиш, піїте?..

— Де там!.. Ось ти краще послухай! — сказав Шевченко.

Не нам на прю з тобою стати,

не нам діла твої судить:

нам тільки плакать, плакать, плакать,

і хліб насущний замісить

кривавим потом і сльозами.

Кати знущаються над нами,

а правда наша п’яна спить...

— Що ж, це зовсім непогано, — зауважив Костомаров, — колись ти був славний поет... хороші вірші... а тепер...

— Не заважай, — візвирився Шевченко, — ось далі...

І він перейшов на сумний тон старовинного барда.

І тебе загнали, мій друже єдиний,

мій Якове добрий, не за Україну,

а за її ката довелось пролить

кров добру, не чорну; довелось запить,

з московської чаші московську отруту.

О, друже мій добрий, друже незабутий...

— Чого це ти? — спитав Костомаров.

— Ех, згадав молодість, згадав колишніх друзів, Миколо! Важко так жити, не маючи доброго друга коло себе. От навіть ти, зарився в свої папіруси, копирсаєшся в історії, а живих людей не помічаєш!

— Я шукаю в історії сильних людей, що хоч своєю ілюзією могли б підмінити мені таких рюмс, як ти!

— Зарюмсав би й ти, коли б був такий безпритульний пес, як я!..

Вони сиділи один проти одного — ці двоє друзів, що один був геніяльний поет, напіврозтерзаний зрадливим життям, а другий вчений історик, талановитий дослідник і безнадійний фантазер, що мріяв про ідеальну державу вільних слов’янських народів, і провадили дружню розмову, в якій було багато гіркого незадоволення.

— Здається мені, — відповів Костомаров, — що нам обом не щастить розвернутись у всю широчінь. Прикро й мені, що я не можу говорити про все з професорської катедри, щохвилини пам’ятаючи про жандарське управління...

— Мене це не хвилює, — сказав Шевченко, — я вже насміявся й наговорився. Досить з мене десятьох років червоної шапки й муштри. З вас усіх мені припало найбільше...

— Але я бачу, що з тебе й десять років не вибило бунтарства... Ти ще й тепер можеш добре сказати правду ввічі...

Шевченко на хвилину замислився. В ньому кипіли старі поривання молодості й вони мучили його знесилене тіло, що надто рано постаріло.

— Ти зрозумій, Миколо, що все те горе, — з запалом заговорив Шевченко, — всі ті знущання минули, ніби не торкаючись мене, — найменшого сліду не залишили вони по собі. Досвід, кажуть, є кращий наш учитель, але гіркий досвід пройшов повз мене. Мені здається, що я такий самий, який був і десять років тому. Жодна рисочка в моєму внутрішньому образі не змінилась. Чи добре це? Добре! ? Але це мучить мене, бо мої, прямо таки, молодечі прагнення, не можуть знайти виходу. Ти подивись на мене! Я лисий, старий, як сфінкси, що біля академії, але й вони краще збереглися.

Костомаров розумів свого друга. Він знав гарячу натуру Шевченка, відчував, що справді внутрішньо він лишився тим самим завзятим художником богеми й зі співчуттям дивився на його розбиту широку постать, незграбну й важкувату від брудного салдатського життя. Найбільшого катування для культурної людини важко було й вигадати. Порожня безглузда дисципліна могла б убити будь-який міцний характер, але вона лише зруйнувала тіло Шевченка, не торкнувшись його душі. Він був усе той самий молодий поет, що колись заглядався на дівчат у маєтку Волховської. Він і тепер це робив з великою охотою, забуваючи за свої роки. За такого віку йому треба було б мати свою сім’ю, дружину, свій затишний куток, де він міг би спокійно працювати й мислити без цих зайвих і безнадійних терзань.

— Як у тебе справи з землею? — спитав Костомаров, щоб переключити Шевченка на іншу тему.