Борис Харчук - Новолiтування

Брат не скидає шапки-бирки й не роздягається.

— Будемо зачинятися? — задумливо, спохмурніло запитує він, щось начеб не договорюючи.

— Зачиняймося… — теж задумливо, навіть якось байдуже-роздратовано відказують бабуся.

Я здогадуюся: вони думають про нашу матір. Ми всі троє переймаємося і думаємо про них, а зовсім не про те, брати чи ні на штабу сінешні двері. Мати повинні б повернутися, але їх не видно. Нам страшно за них, наші серця не на місці, тому про це й не заїкаємося. Де взяти таку штабу, щоб захистити серце?

Брат товчеться у сінях, а потім стукає у двері. В нас нема такого звичаю, щоб стукати, але ми знаємо, в чому річ, я перекрикую бабусю:

— Просимо! Просимо!

Він переступає через поріг, ще за порогом скинувши свою биру, й вітається:

— Добрий вечір!.. — У його руці сніп, а під пахвою жмут сіна. Він каже: — Не я йду: Новий рік іде!

— Нехай іде… Нехай мирний і здоровий буде! — відказують бабуся.

Вони кланяються, беручи снопа і сіно, а брат, віддаючи, вклоняється їм.

Хату виповнюють сутінки. Ні гасу, ні свічки. Відчинено дверцята груби. Дрова горять і присвічують. Багато зір черкає нам у вікно. А ще більше їх іскриться на стінах. Всі зорі стоять над нами і світять нам.

Я сиджу під грубою, мені видно до найменших дрібниць. У темному кутку на покутті стоїть житній сніп і радується, що в його колоссі співають жайворонки. На столі лежить і радується сіно, що пахне лугом і січкою. На стіні висить вишитий рушник, радується, що обрамлює шлюбну карточку тата і мами.

Бабуся застеляють стола лляною скатертиною. Я підскакую, щоб допомогти, і вони не сердяться. Нам допомагає ще й брат.

Потім бабуся ставлять у полов'янці кутю.

— В такий вечір треба ставити дванадцять страв, — кажуть, — бо в такий вечір дванадцять братів-місяців сходяться докупи.

Ми з братом навперебій лічимо наші страви: кутя, тертий мак, вода… ставиться узвар. І ми знову лічимо: сушення, вода… З дванадцяти страв не набирається й половини, ні, буде половина, бо у нас ще є хліб і сіль.

Бабуся кладе не три, а п'ять ложок, щоб було для мами й для тата.

Вечеряти ми баримося. Та й як вечеряти? Ніщо не лізе до горла. Трісне, приснувши у грубі, сучок, і ми насторожі.

Бабуся згадують, як були малою і як їхні батько благословляли вечерю: набирали в ложку куті і підкидали її до стелі:

— Хай так рояться бджоли і щастя…

Бабуся встигають сказати, що скільки себе пам'ятають, але бджіл у них ніколи не було, й замовкають.

За вікном скрипнула вишня — брат і я кидаємося до вікна. Ні, то не мама.

— Бере мороз і ламає дерева, — шепочуть бабуся. Ми не хочемо балакати. Нам не балакається. Брат підкидає у грубу полін. Груба гоготить. Я стою, і полум'я освітлює мене до грудей, а якщо трохи відійти, полум'я кидається в обличчя і в очі. Ми мовчимо. Дрова горять — балакають за нас.

Бабуся впливають у ванькирчик, нишком з'являються. У їхніх руках стара однопола рукавиця, яку аж розпирає, така вона чимсь набита.

— Як би не було і що б не було, ось вам, хлопці, рукавиця, а в ній пашня: підете завтра новолітувати.

Я хапаю рукавицю, але брат обережно відбирає її в мене, щоб я не розсипав.

— Ти думаєш, що це така пашня, як та, що її дзьобають кури і жеруть свині? — запитує він, ставлячи рукавицю на покутті коло снопа. — Це така пашня, з якої виростає щастя.

Йому добре говорити: грамотій, а я школи й не нюхав.

«Хіба ж я згубив хоч зернину? — проситься мені з язика. — Хіба я не хочу сіяти щастя?»

Ми знову збираємося за стіл, і бабуся запитують, чи ми хоч знаємо, які слова треба казати посіваючи.

Вона навчає нас, а брат і я дивимося на наших тата і маму у рушнику. Наші тато й мама ледь-ледь бовваніють на карточці. Нам хочеться знати, де вони й що з ними? Де б вони не були й що б з ними не було, вони теж згадують і думають про нас. У такий вечір вся родина збирається вечеряти разом, і родинний стіл — то стіл однодумства.

— Сійся-родися… — тягнуть-навчають бабуся. А що наука не йде нам з братом у голови, то вони вдаються до іншого способу, щоб розважити тугу й довге чекання.

— Ти взуєшся завтра у мої шкарбуни, — звертаються до мене. — Не ходити ж тобі новолітувати босому? Ану приміряємо! — Й беруться скидати чоботи.

— Та нехай уже завтра, — згоджуюся я.

Бабуся визули одну ногу й так чиплять серед хати — напівбосі, напівузуті, не знаючи, чи скидати ще одного шкарбуна, чи, навпаки, взутися.

Нам сумно. Всі зорі світять над нашою хатою, на покутті в снопі співають жайворонки, сіно на столі пахне лугом і річкою, але нам все одно сумно: немає матері. За тата ми спокійні: скарають війну — прийдуть.