Григір Тютюнник - Климко

Тихо за хвірткою, тільки чути, що сопе. Тоді: туп-туп-туп до хати — втекло.

«Що за люди?» — зітхає Климко і, покашлюючи, йде далі.

Почалися будинки довші й вищі, — у три, чотири, п'ять поверхів. Вони були сірі й мовчазні, ніби ніхто в них і не жив. Але людей побільшало. І всі вони — з тачками, клунками, вузлами — сунули в одну вулицю. Біженці, чи місцеві, не розбереш. Климко пішов за ними і скоро побачив базар. Він починався старцями, що густо сиділи й стояли попід вицвілим зеленим парканом. Були тут зрячі й сліпі, безногі, безрукі, старі й молоді. Кухлики, картузи, пелени, простягнуті коритцем жмені…

— Пода-айте… подайте… подайте… — линуло понад парканом, як одна й та сама скорботна і жалібна пісня,

— Ану ке-лиш, сестрице, не проходь мимо, огляньсь на свого бррата і подай йому рруку! — вимогливо гукав якийсь молодий дядько без ноги. Очі в нього були недобрі, пекучо поблискували в усі боки.

Дзень, дзень, дзень… — падали в кухлики монети.

— Спасибі, дитино, дай тобі боже діждатися мужа чи брата.

— Ти, стара, проси, та не забалакуйся, бо через тебе й нас поліція загребе?

— А що я таке сказала?..

— Що, що… Чуємо, не глухі.

Климко зупинився коло старої-престарої бабусі, яка гомоніла до перехожих тихим немічним голоском, але не жалібно, а так, ніби казку вела:

— Прийшла неміч, люди добрі. Оце дивіться на мене та й побачите, яка вона, тая неміч. Кажу земельці: розступися, забери стару… А вона не розступається. Прошу-прошу — не хоче й квит… — В пелені у бабусі лежало три картоплини, дрібна цибулинка і з десяток гривеників. Бабуся подивилася на Клима вологими вилинялими очима й сказала: — Іди, іди хлопчику, це я не тобі розказую…

Климко видлубав з кишені одну тридцятку і поклав бабусі у пелену, а сам швидко пішов геть.

Над містом високо в небі прогули густі косинці ні мецьких бомбовозів, — може, з півсотні чи й більше. Во ни блищали проти сонця, як скляні. Старці принишкли, всі, навіть сліпі, попіднімали голови і тривожно питалися у зрячих сусідів:

— Багато?

— Багато…

На базарі теж запала тиша. Тільки з-під розламаного ларка при базарних воротах чийсь тонюній голос (були до війни морожениці з такими голосами, згадав Климко) набридливо скиглив:

— А хто ще желающі-інтересующі погадать? Зіночка гадає, що кого ожидає… Климко підійшов до ворожки і став навпроти, гріючи ноги в теплій на осонні пилюзі. Жінка сиділа на стільчику, тримаючи в пелені довгий, як пенал, ящичок, набитий засмальцьованими папірцями. З-під поли в неї визирала Зіночка — дрібненьке, схоже на пацюка звірятко в білих і жовтих латочках. Очиці у звірятка були маленькі й хитрі.

Климко торкнув Зіночку пальцем за писок і всміхнувся:

— Чого тобі? — сердито спитала ворожка. Щоки в неї були товсті, червоні, в густих синіх прожилках. Говорила вона, на превеликий Климків подив, басом.

— Нічого… — сказав Климко. — А ви за галети німецькі ворожите? Або за картоплю?

— Покажи.

Климко поставив торбу в пилюгу і витяг жменю картоплі.

— Дрібна, — сказала ворожка. — За таку — ні. Галетам вона зраділа:

— О! Буде до чайку! — І наказала звіряткові: — Зіночка, работай!

Звіряті прудко скікнуло до ящичка, принюхалося, пирхнуло і висмикнуло зубами один папірець, списаний нерівним первацьким почерком.

«По ранєй дорогі вам пристоїть свіданя з мужом», — прочитав Климко.

— Це не мені, це — жінкам, — сказав він, подаючи ворожці папірець.

Але вона, мовби враз оглухнувши, навіть не глянула на Климка, а забрала Зіночку під полу і, розгойдуючись на стільчику, заскиглила противним тонесеньким голосом:

— А ще хто желающі-інтересующі погадать?.. Климко вже хотів був іти далі, як з-поза ларка вивернувся дядько з червоною подряпиною від носа до вуха і хрипко спитав у ворожки:

— Ну, як сьогодні з клієнтом?

— Слабо, — сердито, басом прогула власниця Зіночки.

— Пр-ровіримо! — сказав дядько, мовби нахваляю чись на когось, вихопив з-за пазухи гарненьку зелену пташку з круто зігнутим дзьобом, посадив її на мізинець і, стрельнувши довкола прискаленим оком, весело гук нув:

— Евстрррелійський папуга!! Виддає предсказания— в око ліпить! Од-дин раз удовольство— сім літ продовольство! Ну, навались!!! Не може буть, сказав Суворов, щоб Чортов міст не перейшли! Хто перший — першому безплатно!..

— А хто ще желающі-інтересующі… — хотіла перебити його ворожка, але дядько з папугою накрив її голос:

— Н-ну, р-разом, не товпись, по порядку становись!