Михайло Масютко - Химера

— О, Микола Куліш іде.

— А хто ж то з ним?

— То каланчацький, також письменник, Іван Дніпровський. Капанчак — село сусіднє з нашим. Іван Дніпровський був родом з того села.

Письменники підійшли до нас, привіталися, і Микола Куліш спитав у молодиці, що якраз витягла воду:

— Чи можна водички напитися?

— Пийте на здоров’я, — сказала молодиця, поставивши відро на цямрину зруба.

Підійшов Куліш і, нахилившись, напився через край відра.

— Спасибі, добра водичка.

— На здоров’я. Та ви ж знаєте цю воду, — відказала молодичка.

— Знаю, та давно вже не пив її. Я тепер п’ю воду з городського водотягу.

— Городська добріша за нашу? — спитала друга молодичка.

— Води, добрішої за нашу, нема на світі, бо вона нам рідна, — відказав Куліш.

Напився й Дніпровський і теж подякував та похвалив воду. Микола Куліш та Іван Дніпровський були однакові на зріст, невисокі, в однакових плащах кольору соломи. Напившись води, вони ще трохи поговорили з молодицями і пішли до двору Губенші. Я тоді вже знав, що саме Губенші Микола Куліш був зобов’язаний своєю письменницькою славою. Про це мені говорила моя мати. Вона розповідала, що Миколині батько й мати були такі бідні, що ледве спромоглися б дати синові чотирирічну освіту. А малий Микола виявив такий хист до науки, що дивував учителів своїх. Тоді Губенша, щоб не дати занидіти таланту, взяла хлопця під свою опіку. Допомагала йому закінчити сільську школу і віддала далі вчитися до Олешківської гімназії за свої кошти.

Отож Губенша для Миколи Куліша чи не дорожча за рідну матір.

На другий день я знову побачив Миколу Куліша. Це сталося в школі.

Був у нашій школі вчитель Лебеденко. Він вчив співи та фізкультуру. Лебеденко дуже відрізнявся від інших учителів своєю ставністю та пунктуальністю. Навіть ми, малі школярі, здогадувалися, що Лебеденко — колишня військова людина. Відрізнявся Лебеденко від інших учителів ще й своєю мовою. Більшість учителів нашої школи, переважно вчителі старої школи, вчили нас українською мовою, а між собою розмовляли російською мовою. І це нас, дітей, дратувало. Ми вважали, що ці вчителі, навчаючи нас, виявляють нещирість. Лебеденко ніколи ніде не говорив російською мовою. І навіть ті «пани», яким від постійного вжитку російської мови важкувато було розмовляти мовою своїх батьків, зверталися до Лебеденка по-українському. За це учні дуже любили цього вчителя, на його уроках ніколи ніяких порушень не було.

Саме того ранку вчитель Лебеденко провадив урок фізкультури в нашому класі на подвір’ї школи. Урок щойно почався. Ми стояли в шеренгах і дожидали команди вчителя. Та раптом я побачив, що до нас ідуть Микола Куліш і Дніпровський. Як тільки вони трохи наблизилися, Лебеденко відразу сказав нам:

— Навчання припиняється. Гуляйте.

Школярі розбіглися хто куди. А Лебеденко підійшов до письменників, привітався з ними, подавши обом руку, і вони, весело розмовляючи, як давні знайомі, усі троє вийшли з подвір’я школи.

Пізніше я здогадувався, що єднало Лебеденка з Миколою Кулішем та Дніпровским. Напевно, Лебеденко був також письменник. Я пригадав собі, що він учив нас таких пісень, яких я по тім ніде не чув і не знаходив ні в яких збірниках. Безперечно, він їх складав і сам створював музику до них.

Та недовго йому довелося творити. На самому початку тридцятих років Лебеденка забрало ґепеу. Вчителі й батьки учнів збирали підписи по селу з проханням, щоб ґепеу випустило Лебеденка. Вони тоді ще не дуже добре знали чекістів. Не знали того, що чека нікого, хто потрапляв до їхніх лабет, не випускає. Вони не знали й того, що багатьох з них чекає та ж доля, як і Лебеденка.

Розстріляло ґепеу Лебеденка разом з кількома селянами нашого села, звинувативши їх у причетності до Спілки визволення України.

Третій раз я побачив Миколу Куліша також у школі, але не в Чаплинській, а в Олешківській. Ми переїхали до Олешка, бо батька перевели туди на роботу в метеостанцію. Це було ранньою весною 1933 року. Я тоді вчився вже у сьомому класі. Була якраз перерва. Ми були на подвір’ї школи. Та ми не бігали й не гралися, як це завжди робили і тепер роблять діти в школах під час перерви, а, як старі діди, повмощувалися попід стінками напроти сонця. Ми навіть не розмовляли поміж собою. Над кожним з нас звисало велике горе. Ми дожидали смерті. Та ще й голодної. Багато хто з нас був уже пухлий. Де нам дожити до нового врожаю, коли зараз уже темніє в очах? Деякі наші товариші вже повмирали, то ж черга за нами. Ми тільки зростом і віком були діти, а думками ми були старими дідами, що приготувалися йти на той світі.