Михайло Масютко - Химера

Довго «добивався» дозволу захистити диплом. Це сталося лише 1956 року в Московському поліграфічному інституті, бо у Львові таких ненадійних студентів боялися. Тоді ж написав оповідання «Перед екзаменом». Захистивши диплом, знову вчителював — того разу в селі Стайки на Київщині. За рік переїхав до матері в Феодосію. І знову педагогічна праця: викладав малювання, креслення, українську мову в школі та технікумі. Ще у Львові Михайло познайомився з Анною Романишин, яка з родиною повернулася із заслання. Після одруження з Анною, вони мешкали то в Феодосії, то у Львові.

Михайло Масютко не міг бути байдужим до суспільного і громадського життя, до безчинств і сваволі радянської влади на рідній землі. Він знайшов однодумців, здебільшого серед літераторів та правозахисників, яких згодом назвуть шістдесятниками. Та до визнання їхнього руху було ще далеко…

Михайло Масютко багато часу віддавав літературній праці, писав статті, повісті, оповідання. Водночас працював для видавництва «Каменяр» та інших видавництв як художник-поліграфіст. Друкувався в республіканських виданнях («Літературна Україна», «Дніпро») та обласній пресі Криму і Львова. Написав низку статей, оповідань, які поширювали самвидавом. Намагався передати деякі праці для публікації за кордон.

Радянська каральна система не дрімала, очевидно, надто і всюди мала вона «охочих до співпраці» і вже 4 вересня 1965 року — новий арешт у маминій хаті в Феодосії. Під час обшуку забрали багато рукописів. Тоді ж у Львові під слідством були брати Горині, Осадчий, Косів. Судили Михайла також у Львові (бо й тут до рук КҐБ потрапили його публіцистичні та художні твори).

Абсурдні й безглузді звинувачення, брутальність, зневага людських і громадянських прав, — та нічого іншого від совєцької судової системи Михайло Масютко не чекав. Боліла та ятрила серце зрада друзів — учорашніх однодумців. Таке й тричі прощене не забувається. Коли було розвінчано одні покази свідків, придумували інші, нічого не вдіяли й тричі скликувані філологічні комісії з числа викладачів Львівського університету, компетентність і дієздатність яких щоразу розвінчував «підсудний» і непокірний Масютко.

Отже, знову ув’язнення, табори — 23 березня 1966 року на закритому засіданні Львівського обласного суду його засуджено на шість років таборів суворого режиму за звинуваченням у антирадянській націоналістичній пропаганді та агітації. У тюрмі під час слідства написав працю про відхід від ленінських норм національної політики в Україні, яку відіслав до Президії XXIII зїзду КПРС.

Під час слідства і суду він був стійким і безкомпромісним. Багаторічний політв’язень Зіновій Красівський у книжці «Владимирський централь» про Михайла Масютка написав: «Ні в чому не признався і ні в чому ні на кого не дав свідчень». Стримані правдиві слова.

У Мордовських таборах суворого режиму, попри виразку і перенесену недавно операцію на серці, Масютко працював вантажником аварійної бригади, і здоров’я дуже підупало. У грудні 1966 року Масютка посадили на шість місяців у табірну тюрму за необгрунтованим звинуваченням «виготовлення і поширення в таборі антирадянських документів».

Повернувшись 1971 року з ув’язнення, ні у Львові, ні у власній хаті в Феодосії, не дістав дозволу оселитись. Його прийняло село Дніпряни неподалік Нової Каховки — вітцівщина.

Облаштувавшись трохи на новому місці, Михайло Масютко береться до праці, щоб розповісти всю правду про пережите: «Ой, як важко добувати ту правду, завалену кривдою! І не писати не можна, — гріх. Гріх замовчувати те, що виривається з душі і з серця». Саме там написав найбільшу працю — мемуарну поему «В полоні зла». У Дніпрянах, без права виїзду й під пильним наглядом агентів КҐБ, Масютко прожив тридцять років, до розвалу Радянського Союзу

У вересні 2001 року, на 83—му році життя, Михайло Масютко змушений був покинути рідну домівку в Дніпрянах і переїхати з дружиною до її родини до Луцька.

У день свого народження, 18 листопада 2001 року, Михайло Масютко відійшов до вічності, залишивши нам Правду про пережите.

Доля Михайла Масютка співзвучна з трагічною долею України новітнього сторіччя. Через життя цієї людини і все написане ним, відкривається правда про початок більшовицького розбою на нашій землі. Як вони «господарили», як нас ненавиділи і нищили, як скаженіли, коли ставали комуністами чи комсомольцями, заохочувані партією та її вождями. Як знущалися і нищили невинних людей, маючи за плечима партію і абсолютну безкарність…