Винниченко Володимир - Голос

— Мер-р-рзавцьі! — промовив крізь зуби офіцер, повертаючись, щоб виходити; але Халабуда крекнув, переступив з ноги на ногу і, пустивши руки «по швам», зупинив його:

— Ваше благородіє!

Їхнє благородіє озирнулось.

— Ну?

— Тут, ваше благородіє, знаходиться один болєзнєний человєк... которий без сомнєнія заслабєл... і той... не способний работать... Так ви звелєлі, щоб його отправить у волость... Он той самий, которий лежить на полу.

— Ну?

— Так я хотєл одослать ще вчерась... А они, — він показав головою до робітників, які переглянулись і похмурились ще дужче... — не зхотєлі.

— Как ато не «зхотєлі»? — гордо спитав офіцер, — Просить их нужно, что ли?

— Так точно, без сомнєнія!.. І я думал так... Так тот... которий тільки що пошол, шо украл миндаль, той хотєл везти... А тепер нема кому, потому они усє не слуша-ют... Особенно той, ваше благородіє, которий рябой... Той усіх без сомнєнія бунтуєть... повсігда... Вредний такой... Настоящій, ваше благородіє, малахольник...

— Какой «малахольник»?

— Такой, значить, как разбойник всьо рамно... Не слушаєт... сопротивляється...

«Благородіє» перевело очі на Трохима, який, насупивши брови, дивився в вікно й навіть не глянув в їх бік.

— Та ще, ваше благородіє, говорить, що побйот тому морду, хто повезьоть у волость...

«Благородіє» знов подивилось на Трохима, що все-таки не рушився, тільки губи йому насмішкувато скривились.

— Вьігнать его в двадцать четьіре часа из акономии! — очевидячки, здержуючи себе, глухо кинув офіцер до Халабуди. — Чтоб й духу его к вечеру не бьіло!

— Слушаю... — витягнувся трохи Халабуда.

— Тільки вперед рощот мені дайте! — спокійно і не усміхаючись вже, бовкнув Трохим, повертаючись до них і бігаючи очима по хаті.

— Никакого рассчета! — не дивлячись на його, кинув «панич». — Нагайки еще получишь!

Трохим зупинив на йому свій гострий, тяжкий погляд і наче потемнів весь.

— А нагайки за що? — придушено спитав він.

— За бунт! Па-а-нима-аешь?! — раптом озвіріло «благородіє» й повернулось до його всім тілом, — За бунт!.. Сволочь атакая! Деньги брать умеешь, а работать не любишь?.. С-скотьі проклятьіе!.. Перепорю всех!..

Трохим почав важко сопти, жили йому понапиналися на висках, ряботиння налилось синьою кров'ю, брови зійшлись з віями й через це очі здавались ще гострішими. Панок злякано дивився на них і, очевидячки, не знав, що йому робити. Халабуда стояв з покірливим виглядом; «скоти» ще більше похмурились, прищулились.

— Нагайки мені нема за що... — заговорив нарешті Трохим хрипким голосом. — А що я не послухався, так за це мені рощот дайте... А не дасте... так... — він забігав очима по хаті й криво, дико посміхнувся, — так я вже... Я вам не Андрій... Грабувать себе не дам...

Він зупинив свій фосфоричний погляд на офіцерові, що з якимсь дивуванням придивлявся до його, і знов забігав поглядом по хаті, кривлячи губи в усмішку. Офіцер ще подивився пильно на його, потім звернувся до вчителя і, здвигнувши плечима, промовив:

— Это, действительно, разбойник какой-то... Просто зверь!.. Вьі посмотрите, как у него глаза горят... как у кошки вечером... Этот й ножом не задумается пьірнуть...

— Да, да! Я тоже вам хотел сказать, — стараючись не показувати виду, що говорить про Трохима, хутко й упівголоса заговорив панок. — Ужасная физиономия... Я вам советовал бьі дать ему рассчет... й... бог с ним!..

— Д-да-а!.. — усміхнувся офіцер. — «Малахольник» на-стоящий... Хорошо! Получишь сегодня рассчет! — холодно, зневажливо, мов не бажаючи заводитись з ним, кинув він до Трохима й, повернувшись, пішов з хати. За ним поспішно побіг панок, а за ними Халабуда. Але, не дійшовши до порога, панич ніби згадав щось і, повернувшись назад, найшов очима діда і, хитнувши йому головою, сказав:

— Иди-ка сюда, Юхим!

Юхим, не поспішаючи, рушив за ним. Вийшовши з хати й пустивши вперед панка й Халабуду, офіцер зупинився і, взявши Юхима за лацкан піджака, почав йому говорити про Килину. Говорив він з тою ж ніяковістю й смішком, що й вчора, тільки сьогодня бажання ще більше дзвеніло йому в голосі. Юхим слухав мовчки, нахиливши лису, непокриту голову, й іноді хитав головою.

— Одним словом, скажи ей так, — виймаючи з гаманця гроші й непомітно тикаючи їх в руку дідові. — Если хочет, пусть едет прямо в город... Я еду сегодня... Обтъясни все, как я тебе говорил... Главное, не забудь улицу:

Ивановская улица, № 14... Спросить офицера, поручика Гаврильчука... Не забудешь?

— Ні...

— Ну, вот... Если согласится, пусть приезжает когда хочет, всегда приму... с радостью, х-хе!.. Ну, а не согласится... Согласен на все... А о том... извиняюсь... Й так далее... Там уже растолкуй ей... Понимаешь?