Винниченко Володимир - Голос

Він подивився їй на чоботи, потім на килим, що був простелений мало не на всю підлогу і, щось згадавши, підбіг до широкого турецького дивана, що стояв біля стіни, і підняв щось з землі.

— Сбрасьівай сапоги! — сказав він, вертаючись і держачи в одній руці гарні вишиті пантофлі, а другою знов обнімаючи її.

Килина з усмішкою подивилась на пантофлі, злегка одвела його руку й почала скидати чоботи.

— Ну, вот! — задоволене промовив він, коли вона поставила до стіни незграбні свої чоботи і всунула хоча невеликі, але грубі й червоні ноги свої в м'які, теплі пантофлі. — А теперь й сесть можно.

І не випускаючи її стану з обіймів, він підвів її до канапки, обережно посадив її і сів сам поруч неї, впиваючись блискучими, масляними очима в гарне, зблідле лице її з виразними, дуже червоними кружечками рум'янцю на щоках, з великими сірими очима, які, здавалось, потемнішали й були глибші, ніж раз у раз.

— Но хорошая же какая! — з захопленням скрикнув він, любуючись нею. — Боже, какая хорошая!

— «Хорошая»... — повторила вона і соромливо-ласкаво глянула на його, — Справді, «хорошая'»?

— Прелесть!

— І ви хороші... — промовила вона, не зводячи з його очей. — Дуже хороші. Аж тут болить, — вона показала на серце, — як дивишся вам у вічі... І холодно так... Гарно...

Він радісно засміявся і скажено почав цілувати її, то одпихуючи, то знов забираючи в обійми. Вмить Килина злегка одіпхнула його, одсунулась і, проводячи рукою по гарячому лиці й по очах, що стали як п'яні, лукаво промовила:

— А я ж все-таки і досі не знаю, чого ви кликали мене... Дід казали, діло є велике... Ну що ж ви мені скажете? Чого кликали?

— Чего?? — він схопив її обома руками, притягнув близько до себе і, щось прошепотівши на вухо, почав ще скаженіше цілувати. Килина хотіла визволитись, хотіла одіпхнути його, але він ще з більшою силою, з якоюсь божевільною силою тяг до себе і, весь дрижачи, щось шепотів їй. Раптом вона одхилилась трохи назад, схопила його голову і, подивившись в його затуманені очі, дико, несамовито вгризлась губами в гарячі уста його й замерла; потім знов одхилила, знов глянула і знову застигла довгим поцілунком. Потім вмить дуже шарпнулась, вирвалась і, одстрибнувши, стала на ноги, дивлячись на його якимсь зляканим; п'яним поглядом. Він, щось бормочучи, хотів знову схопити її, але вона хутко ступила ще трохи назад і, тремтячи вся, зашепотіла:

— Ні, ні, ні!.. Буду кричать... Сидіть тихо... Я щось хотіла вам говорити... Забула...

Вона провела тремтячою рукою по дуже блідому лиці й напружено задумалась, важко дихаючи.

— Ах, да оставь... Килина!.. Ну, йди же... — якось простогнав він, але вона вмить підняла голову, якось чудно глянула на його і, зразу ж з блідої зробившись вся червона, якось одривисто й холодно почала:

— Слухайте, паничу! Коли я йшла до вас, я... хотіла вам... — голос у неї переривався часто, ніби їй важко було говорити... — ось що сказати... Ви... переказуєте... через діда, що... візьмете мене з собою, коли... я... коли... я... ну, коли я стану... вашою... полюбовницею... Так?

— Ну, так... Ах, оставь тьі ато... — протягнув він з мукою руки до неї, але вона одступила ще на ступінь і ще холодніше, ще суворіше провадила далі:

— Казали, що дасте кватирю і... все... Так?

Він трохи розумніше й здивовано подивився на неї.

— Так?

— Н-ну... та-ак... Зто все?

— Ні... Підождіть.

Лице її дедалі ставало холоднішим, якимсь напружено-рішучим. Губи складались якось терпко, твердо, лице знову стало бліде, аж жовте, але це надало їй ніби ще більшої краси.

— Ви говорите «так»?.. Так от же що!.. — Вона на хвилину зупинилась, мов не маючи сили далі говорити, але вмить почервоніла знову вся і, рішуче, уперто зупинивши на йому погляд, заговорила: — Так слухайте... Ви кажете, що любите мене... Я цьому не вірю... І сама вас не люблю... А ви хочете мене за полюбовницю взяти... Так? Ну, так от що: візьмете мене в город, дасте мені кватирю... — вона на мент зупинилась, — дасте мені в руки 300 карб. ... Чуєте? І тоді... я вас слухатимусь... От все. Хочете, то...

Видно було, що їй було безмірно тяжко; вона нервово давила собі одною рукою пальці другої руки, очі її ніяково ходили по кімнаті, груди важко й нервово здіймались, сама стала знов мертво-блідою. Зупинившись, вона подивилась йому в лице, яке стало теж спокійніше і дуже здивоване, і, не знаючи, що далі говорити, з мукою почала ще дужче давити пальці.

— Хм... Так вот тьі какая!.. — насмішкувато промовив нарешті офіцер, цікаво дивлячись на неї. — Я й не знал... Думал, в самом деле... невинная... А ти бьівалая, значит... Кто ж ато тебя так научил? А?.. Молодчина!.. Хм... — Він витягнув одну ногу, захитав нею і, любуючись її мукою, погладив вуса... — Недурно придумала... Откровенно... Ну, й не стьідно ж тебе? А? А стьід-то свой...