Винниченко Володимир: Голос

— Пиймо хазяйську горілку! — промовив він, простягаючи руку за чаркою. — Вони з нас пили!

Андрій глянув на його.

— А я з тебе пив? — тихо спитав він.

— Ти? Ну, тобі б то я ще й не піддався б!..

— Так чого ж ти чіпляєшся до мене? Чого ти хочеш од мене?

— Нічого я од тебе не хочу.

— Ні, слухай, Трохиме, — спираючи ложку на край миски, заговорив раптом дрижачим, але щирим, миролюбивим голосом Андрій. — Я вже давно збираюсь тобі сказати. Та й усім. Що я вам зробив?.. Що я тобі?.. Чим я тобі?.. Підожди, дай я скажу. Ти раз у раз чіпляєшся до мене. Чи я тобі поперек дороги став?.. Чи зло яке зробив кому?.. Усі... наче я якийсь... чужий. А я б хотів... Ех!

Він махнув рукою й одвернув трохи голову вбік. Очі йому від горілки й від зворушення блищали, верхня губа нервово здригалась, підборіддя з ямкою й золотистим блискучим пухом почало тремтіти.

— Ану, заплач! — метнувши в його поглядом і усміхаючись, кинув Трохим.

— Ну, й заплачу, то що?.. Я до вас, як до братів. Зо всіма хотів би жити... Трохим каже «хліб одбиває». А кому я одбив? Га?

— Та що там?.. Та плюнь! Ех! — промовив Грицько також зворушено. — Що було... то... Ет, що там! Ніхто тобі нічого, як і зо всіма...

Але в сей мент Гриців погляд упав на Петрика, який, смішно витягнувши губи вниз і кліпаючи очима, уявляв, що збирається заплакать. — Гриць весело зареготався.

Килина мовчки сиділа й дивилась на кульку з хліба, качаючи її пальцем по столі. Довгі темні вії закрили їй очі й кидали невеличку тінь на чисті ніжні щоки, на яких якраз посередині червоніли два невеличкі, завбільшки в дві копійки, рум'янці. Софія задумливо носила ложку од миски до рота і, не кліпаючи, дивилась напроти кудись через голову Юхимові, що також мовчав і тільки хутко бігав по всіх очима. Тільки Маринка, дядько Панас та Савка, здавалось, мало вважали на балачку, а більше на кандьор.

— А чим я винен, що в мого батька є, а в твого нема? — скрикнув Андрій.

— Та хто тебе винить? — злісно глянув на його Трохим. — — то й чорт тебе бери!..

— Та ти спитай ще, чи є ще в Трохима батько! — усміхнувся дід Юхим.

— Ну, в сього взнаєш, — сказала Санька, — Як чорт той... скільки живе, а що воно, звідки воно — ані словом не похвалиться. Хоч питай, хоч ні...

— Хіба ти порозумнішала б, якби я тобі похвалився, що я й звідки я? — посміхнувся Трохим, не дивлячись на Саньку.

— «Порозумні-і-шала»! — перекривила його Санька, похитавши головою. — Ох, ти, розумний!.. Тільки й зна, щоб укусить когось. Чистий халамидник!.. Не дурно не хоче про себе говорити. Десь багато доброго наробив. Голодрабець!..

Дід Юхим серйозно подивився на неї;

— Це ти... напра-а-сн-о-о, — протяжно прогунявив він. — Нічого, може, чоловік і не наробив, а ти вже... А що Андрій жаліється, дак я йому скажу одну пісню. Гуляла собі, значить, голота, а багач-дукач йшов мимо та й почав сміятись. Нібито: «Гей, за що ж, за що та бідна голота напивається?» А вони йому: «А хто з нас, братця, та буде сміяться, того будем бить!» Та й дали-таки бобу. О! Не насміхайся. Чоловік, може, горе запиває, щоб і не чути, а той ще сміється... Неприятно!

— А хіба я з тебе сміявся коли? — звернувся Андрій до Трохима, але той як скипів:

— Та чого тобі треба?! Не люблю я вас... дукачів... от і все!

— А горілку їхню любиш? Ієхидно вставила Санька. Трохим раптом заспокоївся і, усміхнувшися, кинув:

— А чого ж? З паршивої вівці хоч вовни клапоть.

— То правда! — згодився Юхим. — «То, мовляв, батюшко, вам за упокой, а це таки за здравіє». Не все те, що ми любимо, дівко, у пригоді стає нам. Бува, що й ворог лютий миліший за батька рідного буває. Так-то, дівко! Дають — хватай, скубуть — тікай!.. А свого не впускай. От тобі й оченаш...

— Амі-і-нь! — проспівав Петрик.

— Да-а! — хитнув головою Юхим. — Всяке шукає кращого... всяке б'ється за себе. Кажуть, гріх тільки про себе думати. Брехня! Гріх не думати про себе! Поки й світу сонця, все на світі дбало й дбатиме тільки про себе!.. Бо так уже положено. А люди вигадали, що треба себе напослідок ставити. Та натура в один бік тягне, а люди в другий, та й виходить — ні богові свічка, ні чортові люлька. А якби кожний ще поміг натурі, як розумні люди роблять, то вийшло б не те. А так... поки дурнів, поти й горя. Ех! Якби-то кожний умів про себе дбати!

— А ви багато надбали? — ущипнула Санька.

— Я? Ні, не багато. Сиве волосся, лисину та 65 літ. От і все...

— Що ж так мало? Не хотіли більше, чи що?

— Ба хотів, та розуму не було. А як поскубли трохи, то й розуму набрався. Тепер би дбати, та сили нема вже. Ну, вип'ємо, чи що?