Эрик Ларсон - Постріл із глибин

Думки ж Вільсона того вечора займала лише Едіт. Він вирішив, що, незважаючи на цей новий напад депресії, він не дозволить — не може дозволити — їй просто піти зі свого життя. Вільсон написав довгий лист — можна сказати, прозову поему відчаю, у якій він, сухий та професійний (на думку багатьох американців) чоловік, писав: «Є декілька речей, які я повинен спробувати сказати, перш ніж мене знов охопить німа нічна темрява, у якій дуже болісно від несказаних слів, що благають серце бути вимовленими» [485].

Він писав, що готовий прийняти їхню дружбу — поки що. «Якщо Ви не можете дати мені всього, чого я хочу, — без чого зараз задихається моя душа, — то це тому, що я не вартий. Я інстинтинктивно розумію, що Ви могли б це дати, якби я був цього вартий і якби Ви зрозуміли — зрозуміли серце хлопчика, що б’ється в мені, та простоту того, чого я прагну, того, що Ви могли б дати та сповнити мої дні сяйвом».

Він давав зрозуміти, що вона не може не покохати його. «Не зрозумійте мене неправильно, — додав він в одному з гарячкових постскриптумів. — Те, що зараз тримають Ваші щедрі руки, безмежно цінне для мене. Розлука з цим уб’є мене — я не зміг би цього зробити й сподіваюсь, що не зможете й Ви. Я буду терплячим, надзвичайно терплячим, і чекатиму, що приготувало — якщо приготувало, для мене майбутнє».

Але, як виявилося, не таким він уже був і терплячим: наступного ранку, у четвер, 6 травня, він дописав додаток до листа в п’ять сторінок.

Він знову перечитав її листа, писав він їй, та сприйняв його в більш обнадійливому світлі. «Я ледь можу бачити, щоб писати Вам, бо сльози затуманили мені очі — сльози радості та солодкої знемоги» [486].

Поки що він вирішив обрати для себе роль її лицаря. «Здається, мене послано в цей світ, щоб служити, а не брати, і тому я служитиму до останнього, нічого не вимагаючи у відповідь».

Тим часом опір Едіт почав слабшати під дією суперечливих хвилювань. Той факт, що Вільсон був президентом Сполучених Штатів, звів у її уяві бар’єр, який було важко подолати. Його влада, постійна присутність агентів секретної служби, його публічність і, як наслідок, обмеження його приватного життя — усе це теж ускладнювало ситуацію, уже не кажучи про той простий факт, що мотиви будь-якої жінки, яка забажає вийти заміж за Вільсона, буде поставлено під сумнів, з огляду на його високий статус. «З’явився страх, — писала вона, — що хтось може подумати, що я люблю його тільки за це; потім — страшна думка про увагу публіки, якої б було не уникнути в такому разі; а також відчуття, що в мене не було необхідних умінь для життя з таким рівнем відповідальності» [487]. З іншого боку, вона мала глибокі почуття до Вільсона. «О, як багато думок роїлось у мене в голові! — писала вона. — І щоразу, коли ми з ним були разом, я відчувала його чарівність» [488]. Крім того, її захоплювало, що він так їй довірився та був готовий говорити з нею про «всі проблеми, з якими стикався, та страхи, які почали тоді з’являтися, — страхи через те, що пожежа війни в Європі загрожувала перекинутися через Атлантику на його країну» [489].

Вони не могли бачитися дуже часто, але все одно привертали до себе «небажану увагу суспільства» [490], писала вона. Якщо їм і вдавалося побачитися, то лише в Білому домі або під час прогулянки — завжди в присутності кого-небудь: Гелен Боуне, доктора Грейсона або ж Марґарет, дочки Вільсона. Їх завжди супроводжував автомобіль з агентами. Єдиним способом поговорити приватно були листи, і тому вони продовжували писати одне одному: його листи — пристрасні та повні зізнань у коханні, її — привітні й теплі, але навдивовижу стримані.

У Берліні канцлер Німеччини Бетман дедалі сильніше тривожився. Війна в окопах просувалася погано, а також він боявся, що німецькі підводні човни можуть тільки погіршити справи. На місяць раніше кайзер Вільгельм видав наказ, який дозволяв командирам субмарин атакувати комерційні кораблі з занурення, щоб уникнути небезпеки, на яку субмарина неминуче наражалася, якщо спливала та підходила до ворожого фрахтівника для ідентифікації. Результатом цього наказу стало те, що в командирів з’явилося ще більше свободи дій. Оскільки погода навесні значно покращала, то разом це призвело до суттєвого збільшення кількості атак на нейтральні кораблі — прикладом став американський танкер «Gulflight».

У четвер, 6 травня, Бетман написав листа головнокомандувачу німецького флоту, у якому поскаржився, що за минулий тиждень підводні човни стали топити «все більше» нейтральних кораблів. «Цей факт не тільки неодмінно вплине на наші хороші стосунки з нейтральними державами, але й призведе до надзвичайно серйозних ускладнень і врешті примусить їх приєднатися до ворога» [491]. Ситуація, у якій опинилась імперія, була й без того дуже «напруженою», і він застерігав: «Я не можу взяти на себе відповідальність за дальше погіршення наших відносин з нейтральними державами, до чого неодмінно призведе продовження військових дій із субмаринами в їхньому теперішньому вигляді».