Вона була вражена:
— О, ви не можете мене кохати, ви ж мене майже не знаєте; і ще навіть року не минуло зі смерті вашої дружини.
Вільсон залишався абсолютно спокійним:
— Знаючи вас, я боявся, що мої слова можуть вас вразити, але я не буду джентльменом, якщо буду продовжувати користуватися можливістю бачитися з вами, не кажучи вам того, що вже сказав своїм дочкам та Гелен: я хочу, щоб ви стали моєю дружиною.
Він не просто зізнався в коханні, що вже вражало, але й запропонував свою руку.
Едіт відмовила. Але свою відмову вона пом’якшила запискою, яку написала вночі після того, як Вільсон відвіз її додому. «Уже давно за північ, — писала вона в середу, 5 травня. — Я сиджу у великому кріслі коло вікна та дивлюся в темряву. Відтоді, як Ви пішли, уся моя істота випромінює енергію та життя!»
Вона написала, що його зізнання в коханні та самотності завдало їй страждань. «Як же я хочу допомогти Вам! Це невимовне задоволення та привілей — мати право розділити з Вами ці напружені, страшні дні відповідальності! Мене до самих кінчиків пальців пронизує тремтіння, коли я згадую ті надзвичайно важливі слова, які Ви сказали мені сьогодні, і мені вкрай шкода, що в мене немає чого дати Вам у відповідь. Я маю на увазі щось таке, що б відповідало Вашому дарунку мені!»
І вона вступила у всесвітню довічну боротьбу: як пом’якшити відмову таким чином, щоб не втратити друга назавжди.
«Я жінка — і сама думка про те, що я Вам потрібна, тішить мене! — писала вона. — Але, люба моя рідна душе, довіртесь мені та дозвольте відвести Вас від думки про те, що Ви щось втратили через свою відчайдушну чесність, і привести до впевненості в тому, що завдяки такій чесності між нами нам нічого боятися — ми будемо допомагати одне одному та підтримувати».
Вона також додала: «Ви були чесним зі мною, і я, мабуть, була занадто відвертою з Вами — пробачте мені, якщо так!»
Трохи пізніше, вранці, коли сонце вже зійшло та почало свій звичний шлях небосхилом, Едіт та Гелен Боуне пішли на прогулянку в парк Рок-Крік. Там вони натрапили на камені, на яких вирішили перепочити. Гелен глянула на Едіт та зауважила: «Кузен Вудро вранці виглядав так, наче захворів» [425]. Вона любила брата та прагнула його захистити. Гелен називала його «тигр» [426], але не через якусь хтивість, а з причини, про яку потім розповіла Едіт: «...він був такий зворушливий у цьому полоні Білого дому, жадав мати можливість прийти та піти, як приходила вона, — він був схожий на чудового бенгальського тигра, якого вона колись бачила; [тигр] ніколи не знав спокою, постійно рухався, тривожився та обурювався на ті ґрати, що закрили від нього велике життя, дане йому Богом». Тоді, у парку, Гелен розплакалася:
— Тільки-но я подумала, що в його житті з’явилося хоч якесь щастя [427]! І ти розбиваєш його серце!
І тут — наче дивне сценічне втручання — з-за групи дерев неподалік з’явився доктор Грейсон верхи на коні. На величезному білому коні, не більше й не менше. Він запитав Гелен, що сталось, і вона поспіхом пояснила, що перечепилася та впала. «Не думаю, що він повірив, — писала Едіт, — але вдав, наче повірив, та поїхав далі» [428].
Його поява була дуже вчасною, згадувала Едіт, «бо я вже почала почуватись як злочинець, винний у підлій невдячності». Вона спробувала пояснити Гелен, що вона не «монстр», а просто не могла «погодитися на таке, чого не відчуває насправді». Едіт розуміла, що «гралася з вогнем у тому, що стосується Вільсона, адже він за своєю природою вразливий та не схильний до очікування; але мені справді потрібен час, щоб зазирнути у власне серце» [429].
Відмова Едіт завдала Вільсону великих страждань і залишила його майже дезорієнтованим у вирі світових подій, що вимагали його уваги. Навіть Британія ставала все більшим джерелом негараздів: намагаючись стримати потік військового вантажу в Німеччину, британські військові кораблі почали зупиняти американські судна та конфіскувати американські грузи. Ще на початку війни Вільсон турбувався, що дії Британії можуть розлютити населення СІНА та призвести до серйозного конфлікту між двома народами. Напруження на якийсь час вдалося дипломатично вгамувати. Але 11 березня 1915-го у відповідь на німецьке оголошення «зони військових дій» у лютому Британія опублікувала новий вражаючий «Королівський указ у раді», у якому проголошено офіційний намір зупиняти кожен корабель, що прямує до Німеччини або з неї, незважаючи на його нейтральність, а також зупиняти кораблі, що йдуть навіть у нейтральні порти з метою визначити, чи може вантаж на борту вершті-решт опинитись у руках Німеччини. Крім того, Британія суттєво розширила список товарів, які від тепер вважалися контрабандою. Указ надзвичайно розсердив Вільсона, і він надіслав офіційний протест, у якому назвав план Британії «найбільш неправомочним запереченням суверенних прав держав, що перебувають зараз у мирі» [430].
Читать дальше