Эрик Ларсон - Постріл із глибин

Проте Америка долучилась до війни якраз вчасно. Нова німецька кампанія необмеженої підводної війни почалася з жахливим успіхом, хоча британські посадовці це приховували. Американський адмірал Вільям С. Сімс дізнався правду, коли приїхав до Англії, щоб скласти план участі Америки в морській війні разом із британськими лідерами. Сімса шокувало те, про що він дізнався. Німецькі субмарини топили кораблі в такій кількості, що в Адміралтействі таємно прогнозували: Британії доведеться капітулювати до 1 листопада 1917-го. У найгірший місяць, квітень, у будь-якого корабля, що виходив з британського порту, шанси бути потопленим складали 1 до 4. У Квінстауні консул США Фрост на власні очі побачив результати нової кампанії: лише за двадцять чотири години на берег зійшли команди шести торпедованих кораблів [782]. Адмірал Сімс доповів у Вашингтон: «Якщо коротко, то я вважаю, що зараз ми програємо війну» [783].

Лише через десять днів флот США відправив на допомогу ескадру есмінців. Вони вийшли з Бостона 24 квітня. Есмінців було небагато — тільки шість. Але важливість цього кроку була очевидною для всіх.

Уранці 4 травня 1917 року будь-хто, хто опинився на верхівці пагорба на мисі Олд-Хед-оф-Кінсейл, міг побачити незвичайну картину. Спочатку на обрії з’явилися шість хмар чорного диму. День був навдивовижу ясний, море вражало синявою, пагорби рясніли зеленню — просто як у той самий день два роки тому. Кораблі на обрії було видно дедалі чіткіше. Корпуси кораблів нагадували ос — таких тут іще ніколи не бачили. Вони йшли однією лінією, і на кожному майорів великий американський прапор. Сотні глядачів зібралися на березі. Багато в кого в руках теж були американські прапорці. Для них це стало незабутнім видовищем неймовірного значення. Це нащадки колоністів поверталися в скрутну годину Британії. Цю мить увічнив художник Бернард Ґріббл на відомій картині «Повернення “Mayflower”». Американські прапори здійнялися над будинками та публічними установами. Британський есмінець «Мері Роуз» вийшов зустріти бойові кораблі та просигналив «Вас вітають американські прапори» [784]. Американський командир просигналив у відповідь: «Дякую, я радий вам!»

Восьмого травня есмінці вийшли у своє перше патрулювання — усього через день після другої річниці потоплення «Лузитанії» [785].

Одного спекотного липневого дня 1916 року портовий лоцман увійшов у канцелярію морських новин у Беттері-парк, Мангеттен, та запросив репортерів на прогулянку на буксирі вгору річкою Гудзон у Йонкерс, що на півночі Мангеттену. Тут він мав «забрати» корабель та вивести його вниз річкою в ширші та безпечніші води Нью-Йоркської затоки. Зазвичай репортери були не схильні до таких прогулянок, але в офісі була задуха, а лоцман запевняв, що свіже повітря піде всім на користь. Репортери, серед яких був і Джек Лоуренс із Evening Mail, захопили з собою чимало спиртного — «рідкої провізії», як назвав це Лоуренс. Коли буксир наблизився до причалу в Йоркерсі, репортери побачили, що кораблем, по який вони прийшли, був старий лайнер компанії «Кунард» «Ултонія», який мав узяти на борт коней для війни. Корабель був невеликий, з однією трубою: «...такий замурзаний та брудний, у жахливому стані — ми ледь його впізнали» [786], — згадував Лоуренс. Чорний корпус корабля пофарбували в сіре абияк, і «більша частина фарби відлущилася, від чого корабель здавався смішним, плямистим».

День був спокійний, на річці стояв майже штиль. Проте корабель чомусь гойдався з боку в бік. Лоуренс ніколи раніше такого не бачив — «дещо моторошно». Лоцман пояснив, що корабель розгойдували сотні коней: відчуваючи рух, коні з одного боку судна інстинктивно відступали назад, нахиляючи корабель у свій бік. Це, у свою чергу, лякало коней з іншого боку, і так далі. З кожним циклом нахили ставали все більш відчутними, і корабель, здавалося, гойдався на хвилях. Таке явище називали «кінським штормом» [787], і за певних умов такий корабель може налетіти на причал чи інше судно.

Буксир підійшов ближче до «Ултонії», і двері вантажного відсіку корабля відчинилися, запрошуючи лоцмана на борт. Яскраво сяяло сонце. У трюмі в тіні дверей стояв чоловік. Він глянув на лоцмана та репортерів і не всміхнувся. Лоуренс відразу його впізнав: капітан Вільям Томас Тьорнер. «Його стара синя форма забруднилася та зібгалася» [788], але «картуз зі знаком “Кунард” сидів на голові з тим самим франтівським нахилом. Його постать залишилася прямою та командирською».