Эрик Ларсон - Постріл із глибин

Вони пливли разом із Пірпойнтом. Тьорнер бачив тіла деяких кочегарів, що плавали догори ногами в жилетах. Він нарахував сорок трупів. Чайки пірнали між мертвими й живими однаково. Пізніше Тьорнер розповідав своєму синові Норману, що йому й самому доводилося відганяти від себе птахів, які налітали з неба та видзьобували очі мерців. Рятувальники згадували: тільки-но бачили чайок, котрі кружляли над водою, то вже знали, що знайдуть там тіла. У Тьорнера після цього залишилась така сильна ненависть до чайок, розповідав Норман, що «до самої пенсії він постійно носив із собою рушницю 22-го калібру та стріляв у кожну чайку, яку бачив» [680].

Тьорнер пробув у воді три години, аж доки його не витягли в шлюпку й не передали на рибальський траулер «Bluebell».

Перший спогад Маргарет Макворт після того, як вона знепритомніла у воді, — палуба корабля «Bluebell», на якій вона прокинулася гола під ковдрою. Зуби в неї цокотіли, «наче кастаньєти».

Над нею з’явився моряк, який мовив: «Ну ось, так краще» [681].

Вона розсердилась. «Я слабко уявляла, що сталось, але думала, що я й досі на палубі “Лузитанії”, тому дещо сердилася через те, що мною опікується якийсь незнайомий моряк замість моєї стюардеси».

Непорозуміння скоро владнали; моряк приніс їй чаю. Він не дуже шляхетно пояснив:

— Ми вас тут лишили, бо спочатку подумали, що ви мертва й тягти вас у каюту немає сенсу.

Моряк та ще двоє чоловіків допомогли їй спуститися вниз, де в неї раптом запаморочилось у голові. «Унизу було так приємно тепло, — писала вона, — що можна було просто збожеволіти». Усі навкруги були наче «трохи п’яні від тепла, світла й радості від того, що ми вижили». Ми голосно розмовляли та багато сміялися.

Макворт відзначала, що момент якось дивно поєднував радість і трагедію. Ось вона, з запамороченням у голові від щастя, але не має гадки, чи живий її батько. Інша пасажирка в каюті вважала, що її чоловік загинув. «Здавалося б, така втрата може зруйнувати все життя, але в той момент вона пашіла радістю та сміхом!»

Капітан Тьорнер не брав участі у веселощах. Він тихо сидів на самоті у своїй мокрій формі.

Макворт бачила, як до Тьорнера підійшла якась жінка й почала розповідати, що втратила дитину. Голос її був низький, майже монотонний. Вона казала, що посадила хлопчика на пліт, який потім перекинувся — і її хлопчик зник. Тим самим беземоційним голосом вона продовжила, що смерті її сина можна було б уникнути, якби не погана організованість та дисципліна екіпажу.

Рятувальні кораблі прибули до Квінстауна, коли сонце вже давно сіло. «Flying Fish» із Чарльзом Лоріа на борту прийшов о 21:15, «Bluebell» — о 23:00. На причалі запалили газові ліхтарі, які перетворили вечірній туман на блідий бурштин. Солдати, моряки та звичайні жителі міста зібрались у два ряди, що простяглися від трапа далі в місто. Вони оплесками вітали кожного пасажира, який вижив [682]. Інші солдати — вони стояли в групах по чотири — тримали ноші. Чарльз Лоріа ніс на спині чоловіка — того самого зі зламаною ногою, з яким він грубо говорив [683]. Цим чоловіком виявився Леонард Мак-Мюррей — то була вже його друга морська катастрофа. У 1909 році він пережив затоплення лайнера «Республіка», який належав компанії White Star, — у тумані він зіткнувся з іншим лайнером.

Малюнки Теккерея та «Різдвяна пісня» Діккенса, які віз Лоріа, лишилися десь на дні Ірландського моря. Він відправив дружині телеграму. «Я зберіг фотокартки малюка, — писав він, — вони були моїм талісманом» [684].

«Вибач, що довелося годинами чекати на новини», — закінчив він.

Коли корабель причалив, Марґарет Макворт дізналася, що її батько живий. З одягу в неї була тільки ковдра, і вона попросила в капітана «Bluebell» декілька булавок, але сама думка про те, що на кораблі можуть бути булавки, насмішила його. Солдат дав їй пальто, «британське тепле», а капітан — свої капці. Обмотавшись ковдрою навколо талії, вона зробила щось подібне до спідниці.

Батько чекав на неї коло трапа [685]. Полегшення та радість, які вона відчула, нагадали їй про той момент, коли вона за місяць до цього сходила в порту Нью-Йорка й побачила його на причалі. Він був одним із перших пасажирів, яких привезли у Квінстаун, і вже декілька годин зустрічав човен за човном — і на жодному з них не було його дочки. З кожним наступним кораблем кількість мертвих усе більше перевищувала кількість живих. Хтось із друзів потім казав, що ще довго його обличчя було схожим на обличчя старого діда.

Дорогі Коннер, запальна молода американка, яка сиділа за одним столом із Макворт та хотіла «розважитися», завітала до неї наступного ранку, у суботу. Коннер здавалася спокійною, на думку Макворт: «Вона й досі була вдягнена в охайне світло-коричневе твідове пальто та спідницю, у яких зійшла з палуби минулого дня, і її одяг виглядав таким вишуканим і так добре сидів, наче вона щойно вийшла з крамниці» [686].