Эрик Ларсон - Постріл із глибин

Ґрейс Френч після свого стрибка у воду без жилета занурилася дуже глибоко. «Ставало все темніше, аж доки навколо не запанував повний спокій — я подумала, що це, мабуть, рай, — писала вона. — Наступне, що я побачила, була вода — вона ставала все світлішою, доки я не виринула на поверхню, де вхопилася за якусь дерев’яну дошку, що допомагала мені триматися на поверхні. Так я відчула, що врятована. Я схопилася за жилет, у який був одягнений мертвий молодий чоловік. Якийсь час ми плавали разом, аж доки його не забрало від мене великою хвилею» [612].

Двайт Гарріс плив від корабля. «Коли я стрибнув за борт, то не відчував страху» [613]. Для нього це було як просто стрибнути в басейн, і він був настільки спокійний, що коли йому трапилася якась книжка, що плавала на поверхні, він зупинився і проглянув її.

«Лузитанія» проходила повз. «Мене потоком пронесло вздовж усієї довжини судна, і я бачив абсолютно все!.. Перша шлюпка (з правого борту) була вже на воді, але в ній сиділи тільки два моряки. Вони погукали мене до них, але мене понесло далі. Друга шлюпка висіла просто носом донизу, канати на кормі заклинило. У третій та четвертій шлюпках було надто багато людей».

Він побачив, що вода вже дійшла до містка. Поки корабель проходив повз Гарріса, корма почала підніматися.

Для родини Джозефа Френкама з Бірмінгема, Англія, — дружини, трирічної дочки та двох синів п’яти й семи років — ці останні моменти були жахливими [614]. Френкам зібрав усіх своїх у шлюпці на кормі з лівого борту. Шлюпка й досі висіла на шлюпбалках, але Френкам сподівався, що тільки-но вона стане на воду, то вивільниться.

Унизу відкривався страшний вигляд хаосу та смерті, який іноді закривали хмари чорного диму, що виривалися з котельних, які вибухали. Через дедалі більший тиск усередині корпуса тріскались ілюмінатори, гули місця з’єднань та всі щілини.

Але, хоч як дивно, серед усього цього хаосу чувся спів. Спочатку «Тіпперарі», а потім «Пануй, Британіє!». Після цього зазвучав гімн «Будь зі мною», але він був таким зворушливим та сумним, що жінки почали плакати, тому співаки почали «Веслуйте до берега», а потім ще раз виконали «Пануй, Британіє!».

Френкам згадував: «Я обійняв дружину та дітей і міцно тримав їх» [615].

Маргарет Макворт залишилася на борту, на шлюпковій палубі, поруч із Дороті Коннер. Чоловік сестри Коннер був десь унизу — шукав жилети. На палубі запанував дивний спокій. Люди пересувались «обережно та непомітно» [616]. Макворт згадувала: «Нагадувало рій бджіл, які не знають, куди поділася їхня матка».

На якусь мить здалося, що корабель ось-ось вирівняється. Пішла чутка, що команді нарешті вдалося закрити перебірки і небезпека потоплення минула. Макворт та Коннер потисли руки:

— Ну що ж, ви наче непогано розважилися, — зауважила Макворт [617].

— Це точно, більше й не треба, — відповіла Коннер.

Зять Коннер повернувся. Йому не вдалося дістатися своєї каюти через те, що коридор затопило, але він примудрився знайти жилети десь в іншому місці. Усі троє надягли їх. Макворт розстібнула гачок на спідниці, щоб швидко її зняти, коли буде необхідно.

Корабель знов похилився, навіть дужче, ніж раніше. З моменту удару минуло 17 хвилин. Вони вирішили стрибати — і ця ідея перелякала Макворт. Вона дорікала собі за це, «казала собі, що це сміховинно — боятися стрибати в умовах такої небезпеки».

Коннер та її зять підійшли до поруччя. Макворт не квапилась.

«У такій ситуації швидко пізнаєш людину, тому, перш ніж стрибнути, я взяла її за руку, стисла та спробувала підбадьорити» [618], — згадувала Коннер.

Але Макворт залишилась. Останній її спогад — вода, що доходить до колін, і корабель, який зникає з-під ніг та тягне за собою вниз.

Теодор та Белль Неш, подружжя з Канзас-Сіті, які лише декілька годин тому насолоджувалися сходом сонця на верхній палубі, теж стояли коло поруччя. Тримаючись за руки й тихенько розмовляючи, вони спокійно стояли у своїх жилетах. На їхніх очах перша шлюпка викинула своїх пасажирів у море, тому вони навіть не спробували сідати в іншу. Члени екіпажу казали їм: «Корабель у нормі, ще з годину протримається» [619]. Але Белль не вірила: вона стежила за поруччям відносно лінії горизонту, і зміна відношення свідчила про те, що корабель швидко тоне.

— Нам кінець за хвилину, — мовила вона.

Вона відпустила руку Теодора, щоб не тягти його вниз. «Ми дивилися на воду, розмовляли; раптом зчинився якийсь галас, шум, щось наче луснуло, а потім шлюпка або щось подібне повисло в нас над головами». Шлюпка вдарила її та розсікла голову, а вона простягла руку, щоб захистити Теодора. Положення корабля різко змінилось, і вода доходила вже до плечей. «Здавалося, що у всесвіті все рветься та ламається».